ЕПІЛОГ 1

Сім років потому

Віктор

Я прокинувся близько восьмої ранку, але Агати вже не було поруч. І я чудово знав, де вона. Останні два роки вона починала цей день однаково. Я одягнувся, взяв велосипед і поїхав до неї.

— Їй би сьогодні виповнилося двадцять три роки… — прошепотіла Агата, коли я обійняв її ззаду, після того як поклав на могилу букет польових ромашок.

Теплий серпневий вітерець тріпав її волосся, яке чіплялося за мою щетину і яке Агата марно намагалася заправити за вуха.

— Я завжди думав, що жінки не люблять говорити про вік…

Агата ледь усміхнулася.

— Арінка була особливою жінкою, тож навіть не знаю, чи актуальне твоє припущення…

— Щодо припущення не знаю, а от моя пропозиція — актуальна. Ти подумала? Визначилася?

— Майже, — Агата знову усміхнулася.

Я потерся носом об її шию і уточнив:

— І? Озвучиш варіанти?

Вона витримала коротку паузу.

— Перу і Шотландія.

— Ого… Нелегкий вибір! — погодився я.

— Думаєш, занадто для першої поїздки? — Агата трохи повернула обличчя до мене.

— Нічого не занадто, — заперечив я. — Особливо після того, скільки часу тобі знадобилося, щоб нарешті погодитися кудись поїхати.

Агата тихо зітхнула і знову подивилася на фотографію Аріни. На пам’ятнику донька усміхалася так само, як і за життя. Відкрито, щиро, ніби знала якийсь секрет, недоступний іншим.

Я навіть боявся уявити, що відчувала Агата ці роки. З одного боку, ти знаєш, що страждання твоєї дитини закінчилися, а з іншого…

Мені й самому було нелегко. Я так звик до Арінки. Ці роки неможливо ні забути, ні просто відпустити. Напевно, такий біль нікуди не зникає. Він просто стає частиною тебе.

— Вона б нас зараз насварила, — несподівано сказала Агата.

— За що?

— За кислі обличчя.

Я мимоволі усміхнувся.

— Тоді давай її потішимо і повідомимо, куди їдемо?

Агата кілька секунд дивилася на фотографію доньки, ніби радячись із нею.

— До Шотландії! — раптом урочисто оголосила Агата і підняла очі до неба, чистого й ясного. — Арінко, ти вже звідти всі країни, мабуть, подивилася. Але ми тебе наздоженемо!

— Мені подобається твій настрій! Сімейна рада відбулася! — Я міцніше обійняв Агату.

Вона легенько похитала головою. Потім переплела свої пальці з моїми і прошепотіла:

— Дякую тобі.

— За що?

— За все.

Я торкнувся губами її скроні.

— Нема за що.

— Є за що.

Я хотів заперечити, але не став. Бо розумів, про що вона говорить. Про землю, яку я викупив без її відома. Про будинок, який ми облаштували. Про ті тисячі рішень, які ми ухвалювали всі ці роки. Про важкі й похмурі останні місяці Аріни, протягом яких ми всі практично жили в лікарні.

Про те, що ми досі трималися за руки й розуміли одне одного без слів. Про те, що ми обоє обрали те, що неможливо описати словами. І обирали щодня.

Ми ще трохи постояли біля могили Аріни. Мовчали й слухали шелест листя над головою та далекі голоси птахів. У цій тиші не було тягаря. Лише світлий смуток.

А потім Агата провела пальцями по фотографії доньки й усміхнулася.

Сумно. Тепло. Дуже по-материнськи.

— До зустрічі, сонечко, — прошепотіла вона.

Мені здалося, що вітер у цей момент став трохи сильнішим, ніби відповідаючи їй.

Ми взялися за руки й пішли до виходу. Назустріч новому дню. Назустріч життю, яке тривало. І яке ми збиралися прожити сповна.

За себе. І за нашу дівчинку теж.