Розділ 43

Два тижні по тому

Агата

Того дня я вийшла на ґанок близько п’ятої вечора. Поки мама розважала Арінку, я кілька годин поспіль в’язала новий візерунок. В'язала так натхненно й старанно, що аж пальці заболiли. Зрештою вирішила вийти надвір і трохи перепочити. Поставила чашку з кавою на сходинку й сіла поруч, подумки вирішуючи зателефонувати Альбіні та побалакати.

Але як тільки я набрала номер подруги, то почула поруч шум двигуна. Серце зрадницьки сіпнулося, а очі самі почали шукати джерело звуку. І швидко знайшли.

Чорний седан зупинився біля будинку. Я завмерла, бо чудово знала, чия це машина. Дверцята відчинилися, і з салону вийшов Віктор. Він був одягнений так само, як і в день нашої першої зустрічі. На кілька секунд я затамувала подих, а потім знову почала дихати — надто глибоко й часто. У глибині душі плескалися радість і чомусь злість. На нього. На себе. На власне серце, яке калатало як навіжене. Яке весь цей час, виявляється, продовжувало на нього чекати.

Горовий зупинився й кілька миттєвостей дивився на мене. Потім обійшов машину й відкрив багажник. Дістав велику валізу й попрямував до мого будинку. Спочатку він котив її по землі, а коли ступив на дворову стежку, порослу травою, підняв і поніс у руці.

Я насупилася й спустилася з ґанку.

— Що ти тут робиш? — навіть не намагаючись приховати свої емоції, різко запитала я.

Горовий поставив валізу на землю. Подивився на мене. Так щиро й ніжно.

А потім зовсім спокійно відповів:

— Я приїхав додому.

Я уважно дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи не перебуває він під впливом алкоголю або чогось гіршого.

— Ти з глузду з’їхав? — не виявивши ознак ні першого, ні другого, поцікавилася я.

— Можливо, — не звертаючи на мене уваги, Горовий знову підняв валізу й рушив до ґанку.

— Я серйозно! Я не люблю розіграшів!

— Я теж, — Віктор знову зупинився й подивився на мене.

Потім кивнув на будинок і серйозно відповів:

— Узагалі-то тепер це мій будинок.

Кілька секунд я просто дивилася на нього. Потім нервово засміялася. Це було вже занадто.

— Про що ти говориш?! Ти при своєму розумі?!

Віктор глибоко вдихнув. Подивився вдалину. А потім обдарував мене теплою усмішкою, за якою я так сумувала.

— Я говорю про документи, які ти підписала в лікарні, — лагідно промовив він.

По моїй спині пробіг холодок, а в грудях спалахнула ціла пожежа.

— Що?.. — я намагалася зрозуміти, що відбувається.

— Ти продала ділянку.

Я відчула, як усередині все одночасно обривається й оживає.

— Кому? Тобі? — тихо перепитала я.

Горовий витримав паузу. Потім узяв мене за руку, накривши її своїми долонями, і так само тихо промовив:

— Мені.

—Чекай тут, — скомандувала я, вирвала свою руку і побігла в дім.

Відшукала договір і вперше за весь час почала читати.

«Договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки…».

Так, Віктор не збрехав.

Здається, у той момент я знову забула, як дихати. Уже вдесяте за останні п’ять хвилин. Я відкинула бумаги і знову побігла на двір.

— Ти що зробив?! — тупо перепитала я, коли опинилась поруч із Горовим. Я дивилася на нього, не відриваючись й відчуваючи, як у роті все пересохло від хвилювання.

— Купив твій будинок, —  ще раз абсолютно незворушно повторив він, усміхаючись своїми неможливо гарними очима.

— Навіщо?! — я не впізнавала власний голос.

— Щоб ніхто більше не змушував тебе за нього боротися.

Я дивилася на Віктора, нічого не розуміючи. І водночас розуміючи надто багато.

А Горовий продовжував спокійно:

— Не буде будівництва.

— Не буде будівництва? — як дуже загальмоване відлуння повторила я, не в змозі відірватися від ніжного погляду його темно-зелених очей.

— Не буде погоджень.

— Погоджень...

— Не буде комісій.

— Вікторе...

— Не буде приймань.

— Зачекай…

Горовий зробив крок до мене й обійняв за талію.

— Не буде компанії.

Я приголомшено дивилася на нього. У серці гупало. У голові гупало. У вухах гупало. Усюди гупало!

— Що означає «не буде компанії»? — ледь чутно промовила я, вчепившись у його передпліччя.

— Я звільнився.

Світ перед очима ніби хитнувся.

— Ти… що?

— Через два дні після того, як ти підписала договір купівлі-продажу, я оголосив на раді директорів, що ділянка моя. І що вона не продається. І звільнився. — Він усміхнувся кутиком губ і весело додав. — Думаю, тепер мене там не дуже люблять.

— Ти відмовився від проєкту? Від посади?! — усе ще не вірячи в те, що відбувається, запитала я.

— Так.

— Заради чого? Заради мене?..

Віктор кілька миттєвостей дивився в бік вікна, за яким знаходилася кімната Аріни.

Потім знову подивився на мене. І вперше за весь час у його погляді з’явилося щось настільки відкрите й визначене, що в мене всередині все миттєво відтануло й потягнулося до нього назустріч.

Віктор обхопив долонями моє обличчя. Погладив великими пальцями. Потім обійняв, міцно притискаючи до себе, і прошепотів у скроню:

— Заради нас.

У мене защипало очі. Я стільки днів переконувала себе, що між нами все скінчено. Що я обрала Аріну. Що Віктор обрав компанію. Що він мені не потрібен. Що я йому не потрібна. Що все було помилкою.

А тепер цей неймовірний чоловік стояв на моєму ґанку з валізою й повідомляв, що кинув кар’єру заради… нас!

У момент, коли я відмовилася боротися й захищатися, Віктор просто… зробив це за мене.

Від вдячності, несподіванки й незрозумілого захвату я розчулилася і заплакала. Ми так і стояли кілька миттєвостей. Потім я заспокоїлася, підняла очі на Віктора й тихенько сказала, намагаючись звучати грайливо:

— Не хочу виглядати неввічливою, але…

— Але? — передражнив Горовий, цілуючи мене в кінчик носа і обережно змахуючи пальцами залишки сліз.