Розділ 42

Віктор

Вихідні минули як у тумані, а вже в понеділок на мене чекало завершальне засідання ради директорів щодо питання Агати.

Збори почалися швидко, оскільки до мого приходу всі вже були на своїх місцях.

Щойно я сів, Давид Іванович одразу звернувся до мене:

— Є результат щодо переговорів?

За овальним столом запанувала очікувальна тиша. Усі дивилися на мене. Я поглянув на договір, що лежав переді мною, і промовив:

— Переговори з пані Астаф’євою завершено.

Голова, ледве стримуючи радість, плеснув у долоні, змірявши мене схвальним поглядом. Кравець із полегшенням відкинувся на спинку крісла. Тітов уже шепотів мені на вухо вітання.

У цей момент Ілона Левченко глянула на мене поверх окулярів і уточнила:

— Вона погодилася на поетапну реалізацію?

— Ні, — без паузи й інтриги відповів я.

Усмішки з облич стерлися. Олег Драч і фінансовий директор переглянулися. Потім Костянтин нервово всміхнувся й запитав:

— Отже, відмовилася?

— Ні, — знову відрізав я.

Тепер уже насупився голова і нетерпляче вигукнув:

— Вікторе Ігоровичу, поясни, що відбувається.

Я підвівся з крісла. Обвів усіх по черзі поглядом. Глибоко вдихнув і оголосив:

— Земельна ділянка й будинок більше не належать Агаті Астаф’євій.

За столом одразу всі пожвавилися. Петро першим порушив тишу, сяючи жовтими зубами:

— Серйозно?!

Костя Кравець знову розслабився й полегшено видихнув:

— Нарешті.

Олена теж усміхнулася, схвально киваючи головою в мій бік.

Мій погляд зупинився на голові. Пономар був заінтригований, але не поспішав надто радіти.

— І на кого оформлена власність? — примруживши проникливі очі, запитав він.

Я вийшов із-за столу. Подивився на краєвид за вікном. Повільно повернувся до застиглих в очікуванні облич членів ради. Засунув руки в кишені штанів і нарешті промовив:

— На мене.

Запала тиша.

Потім Олег Драч голосно розреготався, ляскаючи пухкою долонею по столу й червоніючи ще дужче, ніж зазвичай.

— Ай, молодець, Горовий! — підхопив його настрій Тітов. — Усе-таки недарма свої шури-мури крутив!

Я стиснув руки в кулаки, але поки що нічого не відповів. Просто насолоджувався радісним невіданням оточуючих. Радісним і хибним.

— Це правда? — уточнив Пономар, уважно розглядаючи мене.

— Правда. Я викупив ділянку два дні тому. — Я підійшов і посунув до нього договір купівлі-продажу, який Агата підписала в лікарні.

Давид Іванович не зміг стримати переможної усмішки. Як і всі інші.

— Прекрасно, — підсумував голова. — Тоді переходимо до наступного питання. Коли компанія зможе викупити ділянку в тебе?

Я кілька митей мовчки дивився на нього. Потім підійшов на крок ближче й твердо промовив:

— Ніколи.

Тиша, яка раптово запанувала, була такою важкою, що здавалося, зараз усіх нас придавить на смерть.

Голова дивився на мене кілька довгих секунд, явно намагаючись зрозуміти мої мотиви й водночас опанувати себе.

— Повтори, — нарешті холодно процідив він.

— Я не збираюся її продавати, — ще раз підтвердив я, зберігаючи спокій.

Костя Кравець різко подався вперед.

— Ти серйозно зараз, Горовий?

— Абсолютно.

— Ми витратили майже два роки на підготовку проєкту.

— Знаю.

— Два роки!

— Я знаю.

— І ти вирішив усе поховати?

— Ні. Я вирішив припинити ситуацію, у якій компанія намагалася вирішити свою проблему коштом людини, яка вже й так віддала достатньо.

— Не драматизуй, — різко кинув фінансовий директор, відмахуючись від мене рукою, наче від надокучливої мухи.

У цей момент я подумав, що зовсім не помилився у своєму виборі.

— Я не драматизую.

Пономар уперше за довгий час дозволив собі легку, але розчаровану усмішку.

— Ти вирішив поховати свою кар'єру CEO через бабу?

А ось це вже було зайвим.

Я зробив крок ближче, нахилився над ним, спираючись долонями на стіл, і відкарбував, не відводячи очей від зморшкуватого обличчя голови:

— Я вже заробив стільки, що можу поховати свою кар'єру хоч десять разів. І репутацію компанії заодно. Тому що якщо ще хоч раз хтось назве Агату «бабою» або спробує заволодіти цією ділянкою... — Я зробив багатозначну паузу. — Я знаю інструменти, якими ви можете скористатися. І знаю, які інструменти можу використати у відповідь.

Усі напружено слухали, але ніхто не перебивав.

— Археологія. Повторні експертизи. Перевірки дозвільної документації. Екологічні висновки. Містобудівна комісія.

Кравець тихо вилаявся крізь зуби.

Я самовдоволено кивнув.

— Саме так. Мені продовжувати список? Чи всім усе зрозуміло?

Голова довго дивився на мене, ніби бачив уперше. Ледве розтискаючи губи, він видавив:

— Ти погрожуєш компанії?

— Ні, — спокійно й упевнено відповів я, знаючи, що вже переміг.

— Тоді що?

— Я просто попереджаю. — Я випростався й повторив. — Не чіпайте цю ділянку. Знайдіть інше місце для проєкту. Інакше ви витратите набагато більше грошей, ніж воно того варте.

У кабінеті знову запанувала тиша. Ніхто не намагався її порушити, навіть якщо дуже хотів. Усі сиділи з такими обличчями, ніби слова застрягли десь у горлі.

Думаю, усі, хто сидів за столом, розуміли одну просту річ: я справді знав, як зупинити проєкт. І я мав рішучість це зробити.

За мить я дістав із папки ще один аркуш і посунув його трохи зніченому голові.

— І наостанок.

Давид Іванович із зусиллям перевів погляд на мою заяву про звільнення.

— Сподіваюся, ви швидко знайдете мені заміну.

Після цього я забрав договір і попрямував до виходу.

І вперше за багато років відчув, що зробив щось по-справжньому важливе.

Важливе насамперед для мене самого.