Розділ 41

Віктор

Я не зміг стриматися і все ж таки наступного дня вирішив поїхати до лікарні.

Але спершу заїхав до офісу, потім — до нотаріуса, а вже звідти — до Агати та Аріни.

Біля дверей потрібної палати, номер якої заздалегідь вивідав у Альбини, я опинився вже після обіду. Усередині, окрім дівчинки, що спала, я побачив Агату з подругою, які тихо перешіптувалися, сидячи на вільному ліжку.

Побачивши мене, Астаф’єва одразу якось знітилася і занервувала. Але все ж подала мені знак, що зараз вийде в коридор.

За пів хвилини я побачив її. 

— Як Аріна?

— Краще. Ти привіз договір? — абсолютно відстороненим голосом сказала Агата, ніби між нами ніколи не було близькості.

Я довго вдивлявся в її сумні й втомлені очі.

— Я хотів поговорити... — якомога м’якше почав я, намагаючись узяти Агату за руку.

Але вона різко відсмикнула її й схрестила руки під грудьми.

— Я ж попросила, — холодно й роздратовано відкарбувала, уникаючи дивитися мені в очі. — Ти привіз договір?

— Привіз… —  після довгої та напруженої паузи відповів я. — Але спочатку... — я зробив ще одну спробу почати розмову, але цього разу Астаф’єва зірвалася.

— Ні, — нервово вигукнула вона, виставляючи долоню вперед, ніби намагалася відгородитися від мене фізично. — У мене немає на це ні сил, ні часу. Ні бажання. Давай договір і йди.

— Агато… — я зробив крок їй назустріч.

— Ні! — знову стрепенулася вона, майже зриваючись на крик.

— Агато, поясни, що відбувається? — емоційніше, ніж хотів, озвався я, зовсім не витримуючи її гострої холодності, яка боляче прошивала мене наскрізь.

— Що відбувається?! — жіночий голос підвищився й затремтів, а очі нарешті зустрілися з моїми. — А те, що я не повинна думати ні про що і ні про кого, крім доньки! Те, що я повинна бути поруч із нею, а не з тобою! Те, що я полізла туди, куди навіть дивитися не треба було!

— Іди до мене...

Я спробував її обійняти, щоб хоч якось утішити, але Агата різко вирвалася, відступивши на крок назад.

— Ні! — ледве стримуючи сльози, судомно вигукнула вона.

— Агато... Ти не винна в тому, що в Аріни стався напад…

—Винна! Ще й як!

—Будь ласка, не приймай поспішних рішень... — благально промовив я, бачачи, як руйнівні емоції шматують її зсередини. І мене заодно.

— Просто дай мені клятий договір на підпис і йди!

У її очах було стільки болю й відчаю, що я ледь міг це витримати. Я б дуже хотів забрати хоча б малу частину цього на себе. Але чи міг я? І чи мав право?

Поки Агата відвернулася до стіни, витираючи сльози, я ще раз подумав над тим, що збирався зробити.

А потім дістав із папки документ і ручку.

За кілька секунд Агата повернулася, але, як і раніше, дивилася куди завгодно, тільки не мені в очі. Я мовчки простягнув їй папери.

— Відкрий потрібну сторінку, — приглушеним, згаслим голосом попросила вона, рвано й гучно дихаючи від сліз.

Я повільно розгорнув документ. Передав разом із ручкою. Агата взяла папери без зволікань і, притуливши їх до стіни, швидко підписала.

— Один підпис?

— Так.

Вона різко простягнула договір мені назад, а я простягнув їй на підпис другий экземпляр.

— Це твій, — прокоментував, коли Агата хотіла віддати і його мені.

— Добре. Що ж... — вона замовкла на секунду, а потім ледь чутно додала, дивлячись мені у груди. — Дякую за співпрацю.

Не чекаючи моєї відповіді, Астаф’єва різко розвернулася та швидко зникла за дверима палати.

Агата

Коли Горовий зазирнув до палати, я на секунду забула, як дихати. Звісно, я здогадувалася, що його не зупинить моя СМСка. Але, побачивши в його руках папку з документами, я зрозуміла, що приїхав він не заради мене, а заради компанії. Це усвідомлення боляче розітнуло серце. Але я давно звикла до того, що правда не буває приємною.

Він, звісно, почав із того, що запитав, як Аріна. Вставив чергове: «Я хочу поговорити». Але на мене це не діяло. Точніше, діяло, але не так, як очікував Віктор. А зовсім навпаки. Я лише ще більше розлютилася на себе і на нього.

І скільки б я не ховала очі, дивлячись куди завгодно, тільки не на Горового, усе одно не стримала емоцій і зрештою розплакалася. Мені було боляче й прикро. Вибір виявився надто важким.

Підпис на договорі я ставила швидко, боячись передумати. Полегшення після підписання не отримала. Наче я не договір підписувала, а ховала щось. Щось дуже важливе й дороге.

Я ж у глибині душі сподівалася, що Віктор приїде й скаже щось на кшталт: «Я помилився. Це все було не заради землі». А він… Просто простягнув мені папери на підпис. У той момент мені хотілося просто швидше все закінчити.

У палаті я знову розплакалася: голосно й гірко. Альбіна старанно мене заспокоювала, щоб я не розбудила сплячу Арінку.

За день доньку перевели до неврологічного стаціонару. Ще через два дні виписали додому. Життя поступово поверталося на свої місця. Ліки. Годування. Процедури. Вправи. Прогулянки. Прання. Готування. Поїздки за покупками. Сотні дрібниць, які заповнюють день ущерть.

І все ж щовечора залишалося кілька вільних хвилин. Найнебезпечніших хвилин. Бо саме тоді починали приходити думки. Зрадливі й дурні. Непотрібні. І зовсім неконтрольовані. Я переконувала себе, що все зробила правильно. Але чомусь при кожному незрозумілому шумі визирала у вікно й дивилася на дорогу. А серед ночі діставала з під подушки футболку Віктора. Обіймала її і нюхала… Плакала... А потім злилася на себе за це.

Ще за кілька днів я змирилася з тим, що Горовий уже не приїде. Хіба що надішле когось, хто координуватиме будівництво мого нового будинку. Але й таких людей на нашій вулиці не з’являлося.

Ніхто навіть не телефонував. Ні будівельна компанія. Ні юристи. Я вирішила, що минуло надто мало часу, і просто намагалася жити далі. Жити своїм звичним життям. І поступово почала заспокоюватися. Вірити, що так справді краще. Що все й справді закінчилося.