Розділ 40

Віктор

Я скасував усі робочі справи цього дня, повідомивши асистентці, що працюватиму з дому. Але, звісно ж, ні про яку роботу я думати не міг. Усі думки займали Аріна й Агата. Я метався квартирою, не знаючи, що робити. Дзвонити? Їхати? Чекати?

У якийсь момент навіть одягнувся. Але в коридорі зупинився. Повернувся до квартири.

Турбувати Агату дзвінками до вечора так і не наважився. Боявся, що вона може відпочивати. Та й потім, вона ж сказала, що сама подзвонить. Але час минав, а Агата так і не дзвонила.

Близько сьомої вечора я зателефонував Альбіні. Вона сказала, що якраз нещодавно повернулася з лікарні. Що Аріна стабільна, але надто слабка. Що Агата перенервувала й дуже втомилася.

Я вагався ще десь пів години, але зрештою наважився й набрав номер Агати. Виклик було скинуто. Я подзвонив ще раз через п'ятнадцять хвилин. Гудки знову швидко обірвалися.

Втретє дзвонити не ризикнув, але все ж таки надіслав повідомлення:

«Як ти? Як Аріна? Можна я завтра приїду?»

Відповідь прийшла швидко. Вона була короткою й сухою:

«У нас усе нормально. Будь ласка, не дзвони й не приїжджай. Надішли договір поштою, я підпишу все, що необхідно».

...

Я перечитав текст разів сім, якщо не більше.

Але мій мозок відмовлявся розуміти й приймати зміст написаного.

Я, звісно, казав собі, що Агата зараз виснажена й спустошена, але...

«Не дзвони й не приїжджай»...?

Розрив?

Вона ось так у СМС припиняє наші стосунки?

«Надішли договір...»

Господи...

Я ж навіть не встиг сказати їй про те, що компанія переглянула умови...

Я жбурнув телефон на диван і заходив кімнатою. Усередині все вирувало від емоцій.

За хвилину знову схопив телефон і вкотре відкрив повідомлення. Довго дивився на нього, ніби між рядків раптом могло з'явитися щось нове. Якесь пояснення. Натяк. Підказка. Хоч щось, що говорило б: «Вікторе, ти все неправильно зрозумів».

Але нічого не з'являлося.

«Не дзвони й не приїжджай».

«Надішли договір».

— Чорт... — видихнув я, відчуваючи цілковиту розгубленість.

Що взагалі сталося? Я щось зробив не так?

Ще вчора ми засинали разом. Планували побачитися знову. Агата усміхалася мені. Пригорталася міцніше. Дивилася так, що в мене всередині все переверталося.

А тепер ніби між нами виросла бетонна стіна.

Я пройшовся вітальнею, зупинився біля вікна й втупився у двір, який занурювався в сутінки. Внизу світилися вікна сусідніх будинків. Хтось повертався з роботи. Хтось вигулював собаку. Звичайне життя. І моє було таким ще кілька тижнів тому...

Я провів долонею по обличчю й важко видихнув. 

Всередині розросталася злість. Знаю, що не мав права злитися. Але все одно не переставав це робити. Не стільки на Агату та її раптову холодність. Скільки на кляту ситуацію, в якій кілька годин тому я тримав її в обіймах, а тепер не мав права навіть почути її голос. На ситуацію, в якій я був асолютно безсилим. Безпорадним.

Невдовзі не витримав. Схопив пачку сигарет, яку тримав на кухні про запас, і вийшов на балкон. Гарячий дим допоміг відволіктися рівно на п'ять хвилин. Але так і не дав відповіді ні на одне з моїх запитань. Я вкотре відкрив наш з Агатою діалог. Але цього разу я, здається, почав прозрівати.

Справа не в мені.

Точніше, не лише в мені.

Я надто добре пам'ятав недавню Агату, щоб повірити, ніби вона раптом перестала щось відчувати. І вже тим більше, що взагалі нічого не відчувала з самого початку.

Ні.

Це була не просто холодність через нерви чи втому. Не просто бажання відсторонитися.

Думаю, справа була в Аріні. А точніше, в тому, що все життя Агати завжди крутилося навколо доньки. За виключенням останніх кількох тижнів. І саме в цей час Аріні стало гірше...

Коли людина стикається з бідою, яку не може контролювати, вона починає шукати винного. І найчастіше призначає винним саму себе.

Агата й без того роками жила заради доньки. Без відпусток. Без нормального особистого життя. Без права на слабкість. І тепер напевно вирішила, що напад Аріни якимось чином пов'язаний зі мною. З нашими зустрічами.

Від цього припущення всередині стало ще важче. Тому що я чудово розумів: переконувати Агату зараз, а може й узагалі, марно. Вона просто не почує.

Але я все одно розблокував телефон і почав друкувати:

«Агато, це не твоя провина».

Стер.

Надрукував:

«Давай поговоримо».

Знову стер.

Будь-яке повідомлення зараз виглядало неправильним. Нав'язливим. Зайвим.

Зрештою я просто написав:

«Якщо для Аріни щось знадобиться — у будь-який час дня і ночі. Що завгодно».

Кілька секунд дивився на текст.

А потім надіслав.

Відповіді не було. І я знав, що не мав права її вимагати. 

Зрештою, ще раз подзвонив Альбіні. Сказав, що якщо Астаф'євим знадобиться будь-яка допомога, вона сміло може звертатися до мене. 

Ніч видалася важкою. Я майже не спав. Лежав у темряві, дивлячись у стелю, і раз по раз прокручував у голові останні тижні. Наше з Агатою знайомство. Першу прогулянку. Перший поцілунок. Її сміх. Її обурення. Її ніжність. Те, як вона червоніла, коли соромилася, але при цьому трималася гордо. Те, як дивилася на Аріну. Те, як обережно впускала мене у своє життя. Як відкрилася...

І що більше я згадував, то нав'язливішою й неприємнішою ставала одна думка.

А що, як це справді кінець? Не тому, що вона охолола. А тому, що вирішила, ніби не має права бути щасливою?

Я ще довго думав про це. А під ранок нарешті зрозумів.

Агата бореться не з почуттями до мене.

І навіть не сама із собою.

Вона взагалі відмовилася боротися.

І це було найстрашніше.