Розділ 39

Агата

Тільки б жива… Тільки б жива, — гарячково молилася я подумки, поки швидко йшла довгими лікарняними коридорами до відділення інтенсивної терапії, яке знаходилося на другому поверсі.

У ніс бив різкий лікарняний запах. Назустріч раз у раз траплялися медпрацівники. Десь тихо пищала апаратура, а моє серце калатало так сильно, що я майже не чула власних кроків.

Я кілька разів перевірила номер палати, перш ніж потягнула на себе двері.

Мама, яка сиділа на вільному ліжку, миттєво підхопилася мені назустріч. Виглядала вона дуже втомленою і виснаженою. Волосся розтріпалося, під очима залягли глибокі тіні.

— Як вона? — тихо видихнула я, обіймаючи маму та кидаючи погляд на дочку.

Мама міцно притулилася до мене, ніби тільки зараз дозволила собі трохи розслабитися.

— Спить… — прошепотіла вона.

— А ти як?

Мама спершу похитала головою і втомлено потерла очі.

— Дуже злякалася… Слава Богу, все позаду…

Її голос здригнувся на останніх словах.

Я понуро кивнула і стиснула її руку у своїй, бо могла лише здогадуватися, як було мамі, і попрямувала до сплячої Аріни.

Від одного погляду на мою бідну дівчинку в мене перехопило подих.

Тонка прозора трубка проходила під носом. На пальці мерехтів датчик. Від наліпок на грудях тягнулися дроти до монітора поруч із ліжком, який рівномірно попискував.

Аріна лежала незвично млява і бліда. Наче зменшилася в розмірі. Така безпорадна...

Я обережно підійшла ближче, акуратно сіла на краєчок ліжка і взяла доньку за руку.

Маленька долонька була ледь теплою і жахливо безвольною.

— Арішо... — лагідно промовила я тремтячим голосом.

Аріна навіть не поворухнулася.

Я ковтнула твердий клубок у горлі й погладила маленьку ручку великим пальцем. Потім обережно провела долонею по передпліччю Аріни, ніби намагаючись переконатися, що вона справді тут.

А потім звернулася до мами, яка вже сиділа навпроти:

— Що сказали лікарі?

— Давай я краще покличу лікаря, — швидко відповіла мама і почала підводитися.

Я кивнула і знову перевела погляд на Арішу. Поправила її ковдрочку, відсунула з чола пасмо волосся. Спокійно сидіти і дивитися не виходило. Хотілося зробити хоч щось корисне.

За кілька хвилин до палати увійшов чоловік у світло-зеленому медичному костюмі.

Невисокий, сивий, зі втомленим, але спокійним поглядом.

— Мама Аріни?

Я кивнула, підводячись йому назустріч.

— Я черговий реаніматолог.

Він підійшов до ліжка і побіжно глянув на монітор.

— Зараз стан стабільний, — почав він, навіть не дочекавшись моїх запитань.

Мені здалося, що я вперше за останню годину змогла нормально вдихнути.

Плечі самі собою трохи опустилися.

— В Аріни сталося чотири напади за короткий проміжок часу. Ми ввели їй протисудомні препарати, напади купірували. Від моменту надходження нових епізодів не було, — м’яким спокійним голосом розповідав чоловік.

Я опустила погляд на бейджик у нього на грудях і прочитала ім’я, хоча вже за секунду забула його від хвилювання.

Потім знову зустрілася з добрими і жахливо втомленими чоловічими очима.

Лікар продовжив:

— Зараз вона спить. Може спати довго. Після нападів і препаратів це нормальна реакція.

Я подивилася на Аріну.

— Вона виглядає дуже погано… — тихо озвалася я.

— Не лякайтеся. Організм відновлюється. Іноді дітям потрібно кілька годин, щоб прийти до тями.

Він говорив спокійно, без тривоги. Саме ця спокійна впевненість утримувала мене від чергового нападу паніки.

Я вказала поглядом на трубку під носом доньки.

— А це навіщо?

— Під час нападів були проблеми з диханням. Зараз показники хороші, але кисневу підтримку ми поки залишили, — терпляче і доброзичливо пояснив чоловік.

Я мимоволі перевела погляд на монітор. Усі ці лінії, цифри, дроти... Мені все це здавалося чимось чужим і страшним.

— Вона довго перебуватиме в реанімації?

— Сьогодні — точно. Нам потрібно переконатися, що напади не повторяться.

— Тобто небезпека ще є? — відчуваючи приплив колишнього страху, запитала я.

— З огляду на діагноз Аріни — небезпека існує завжди... — реаніматолог м’яко, але красномовно подивився на мене, ніби нагадуючи, що я завжди повинна мати на увазі найгірший сценарій. — Після серії нападів ми повинні спостерігати за дитиною максимально уважно.

Він зробив невелику паузу.

— Але на цей момент її стан стабільний.

Стабільний. Я повторила це слово подумки кілька разів. Наче намагалася змусити себе повірити, що це правда.

У цей момент мама трохи підвелася з ліжка і теж звернулася до лікаря.

— Лікарю...

Він перевів на неї уважний погляд.

— Якщо пропустити одну таблетку протисудомного... це могло стати причиною?

Кілька секунд він мовчав. І цього мовчання мені вже вистачило, щоб відчути, як усередині все провалюється в безодню.

— Ми не можемо сказати напевно, — нарешті відповів чоловік.

— Але могло? — навіщось уточнила мама.

— І так, і ні. Повторюся. У стані Аріни відіграє роль як сам діагноз, так і сукупність різних чинників. Що саме стало вирішальним... — чоловік знизав плечима. — Сказати точно практично неможливо.

Я на секунду заплющила очі. Потім подивилася на Аріну. Лікар продовжував щось говорити мамі, але я його вже не чула.

Тому що знала: тепер я пам’ятатиму лише одну думку.

«Могло вплинути».

Решту мій мозок просто відмовлявся сприймати.

Чоловік ще уточнив кілька організаційних моментів і незабаром пішов.

Двері за ним зачинилися, і в палаті знову стало тихо. Було чути лише рівномірне попискування апаратури та спокійне дихання Аріни.

Ми з мамою вдвох сіли на вільне ліжко.

— Я побуду ще трохи і поїду додому, — прошепотіла мама.

Я спершу схвально похитала головою, а потім сказала: