Розділ 38

Агата

Я так міцно спала, що не одразу зрозуміла, що це за звук. Спершу я подумала, що забула вимкнути будильник. Навіть невдоволено скривилася й потягнулася до телефону майже навпомацки. Але коли побачила на екрані вхідний дзвінок від мами, залишки сну злетіли миттєво.

Серце неприємно кольнуло ще до того, як я відповіла. Мама ніколи не подзвонила б мені так рано просто так. Я швидко прийняла виклик і сіла на ліжку. Але ще до того, як почула її схвильований голос, уже зрозуміла: щось сталося з Арінкою.

— Так? — неголосно відповіла я й одразу підвелася на ноги, бажаючи вийти до іншої кімнати.

За вікном тільки починало світати. У квартирі було тихо. Настільки тихо, що мамине часте й важке дихання в слухавці здалося оглушливим.

— Агато... — ще не плачучи, але вже явно на межі почала мама. — У Аріни стався напад.

Я завмерла посеред кухні. У грудях неприємно похололо.

За стільки років я навчилася не панікувати після слова «напад». Вони траплялися й раніше. Були періоди кращі, були гірші. Але щось у маминому голосі змусило мене насторожитися сильніше, ніж зазвичай.

Я глибоко вдихнула й постаралася говорити максимально спокійно.

— Не нервуй. Дій, як завжди. Я буду на місці за пів години і...

— Агато, було два напади за п’ятнадцять хвилин. Аріна виглядає дуже погано...

Голос мами зірвався. Я почула схлипування. І всередині мене миттєво піднялася хвиля паніки. У Аріни ніколи не було кількох нападів поспіль.

Це дуже погано. Дуже.

— Так... Зрозуміло... — видихнула я, намагаючись не розклеїтися й відчуваючи, як починають тремтіти пальці. — Тоді краще викликати швидку. А я...

Але мама мене не дослухала. Вона почала голосно плакати. Судомно й відчайдушно. Слова виливалися з неї уривчастим потоком, і я не одразу зрозуміла, про що мама говорить.

— Це через те, що вчора... я не дала їй протисудомне... Воно закінчилося... Але ти ж сьогодні мала привезти нове... Я не думала, що це буде настільки критично... Якби знала, попросила б Альбіну...

Мама остаточно розридалася. Від її безпорадності й відчаю мені стало ще тривожніше й страшніше.

— Мамусю, послухай мене, — максимально впевнено промовила я. — Зараз виклич швидку. Лікарняна сумка Аріни вже зібрана. Вона в її шафі. Їдь разом із нею. Я приїду одразу до лікарні. Виїжджаю просто...

— Агато, Господи!..

Раптом мама різко замовкла. Я почула якийсь шум на задньому плані.

Потім приглушений переляканий вигук:

— Аріно!..

І зв’язок ніби віддалився. У цей момент мене накрив справжній жах. Невже новий напад? Я скинула виклик, розуміючи, що висіння на лінії нічим не допоможе.

Треба було їхати. Просто зараз. Негайно!

Я різко розвернулася, збираючись повернутися до спальні по речі, і тільки тоді помітила Віктора. Він стояв у дверному прорізі кухні. В одних джинсах. Сонний і стривожений.

Очевидно, прокинувся від моєї розмови.

— Щось сталося? — серйозно запитав він, підходячи ближче.

Я подивилася на нього й раптом зрозуміла, наскільки сильно мені хочеться зараз просто втупитися йому в плече й розплакатися. Але часу на слабкість не було.

— У Аріни сильний напад. Мені потрібно їхати до лікарні.

Голос зрадницьки здригнувся. Я одразу відвернулася й пішла збиратися.

— Господи... — співчутливо й розгублено видихнув Віктор і рушив слідом за мною. — Тебе відвезти?

— Ні. Я сама.

Я поспішно натягувала одяг, плутаючи рукави, не розуміючи, де перед, а де спина. Час від часу руками змахувала поодинокі сльозинки, які все ж проривалися назовні.

— Ти впевнена?

— Так.

— Я можу чимось допомогти?

Я застебнула блискавку й нарешті подивилася на Горового.

— Не хвилюйся. Я подзвоню пізніше.

Віктор кілька секунд уважно дивився на мене. Напевно, розумів, що жодні слова й переконання зараз не допоможуть. Тому просто кивнув, ні на чому не наполягаючи.

Перед виходом я забігла до ванної. Умилася крижаною водою. Спробувала привести себе до ладу. Подивилася на своє відображення й побачила перелякану бліду жінку з червоними очима. Потім схопила сумку й вибігла з квартири.

До лікарні я їхала в якомусь дивному стані. Наче тіло й розум існували окремо одне від одного. Тіло працювало на адреналіні. Знало, що робити. Я тиснула на газ так сильно, що мій старенький «Фольксваген» дрижав, ніби ось-ось розсиплеться на запчастини.

А розум жив своїм життям. Він знову й знову прокручував слова мами.

«Не дала протисудомне...»

Господи...

Як це взагалі могло статися? Невже пропуск таблетки справді дав такий результат? Я ж буквально тиждень тому перевіряла аптечні запаси. Відкривала баночку. Перераховувала таблетки. Була впевнена, що остання буде випита сьогодні. Але, мабуть, помилилася...

У мене в голові одна за одною спливали картинки останніх днів.

І раптом мене ніби вдарило. Різке й дуже болюче усвідомлення.

Я справді дивилася в аптечку. Але думала зовсім не про ліки. Не про графіки прийому. Не про запаси.

Я думала про Віктора. Про його повідомлення. Про поцілунки. Про наші минулі побачення. Про майбутні зустрічі. Про те, що вперше за довгі роки дозволила собі бути просто жінкою. І через це зовсім втратила голову. Надто розслабилася.

— Я жахлива мати... — з відразою до самої себе прошепотіла я, відчуваючи, як стискає горло.

У цей момент задзвонив телефон. Мама.

— Ну що? — намагаючись звучати бадьоро, відповіла я.

— Доїхали. Арінка зараз у реанімації. Дорогою був ще один напад. Вкололи ліки... Мені заспокійливе... Зараз сказали чекати...

Мама говорила помітно спокійніше. Напевно, вже подіяло седативне. А мене слово «реанімація» вдарило під дих. Усередині все миттєво стиснулося ще сильніше. Усе, крім серця, яке, здавалося, навпаки зараз роздується й розлетиться на шматки. Стало важко дихати. Перед очима почали спливати найстрашніші картини. Я буквально змусила себе їх відігнати.