Розділ 37

Віктор

Після нашої з Агатою недільної прогулянки під зорями я був у такому піднесеному настрої, що майже не думав про майбутнє засідання ради. Точніше, я розумів, що розмова буде непростою, але не очікував жодних серйозних проблем. Максимум — звичне невдоволення нашого фінансового берсерка, який уже давно шукав причини переглянути умови угоди.

За вікном машини миготіло ранкове місто. Люди поспішали у своїх справах, хтось стояв у черзі за кавою, хтось розмовляв телефоном, а я мимоволі повертався думками до Агати. До того, як вона усміхалася мені вчора ввечері. Як дивилася. Як тримала за руку.

Мене зігрівала думка, що я можу зробити її життя кращим. Певною мірою я навіть був задоволений собою. Мені здавалося, що вперше за довгий час я зробив щось по-справжньому корисне: мені вдалося знайти рішення, яке влаштує всіх. Компанія отримає землю, Агата — будинок, який справді відповідатиме потребам її доньки. Принаймні на папері все виглядало саме так. А це вже було чимало.

Саме в такому настрої я буквально влетів до переговорної.

Тільки весь цей настрій здувся, мов повітряна кулька, тієї миті, коли за столом я побачив нашого головного проєктувальника — Леоніда Діденка, який сидів поруч із Кравцем. Дуже задоволеним Кравцем.

Настільки задоволеним, що мені це не сподобалося ще до початку розмови.

Фінансовий директор навіть не намагався приховувати своє задоволення. Він гортав якісь папери, час від часу переглядаючись із Діденком. І ці переглядання теж мені зовсім не подобалися. Усередині в мене вже народилося неприємне припущення. Щось холодне й важке повільно опустилося кудись під ребра.

Однак, як і всі присутні, я збирався спершу вислухати запрошеного учасника засідання й не робити поспішних висновків.

— Ну що, почнемо? — окинувши всіх поглядом, уточнив Давид Іванович.

У переговорній стояв звичний робочий шум: хтось закривав ноутбук, хтось розкладав документи, хтось робив останній ковток кави.

Коли всі одностайно кивнули, Пономар одразу звернувся до Кравця:

— Костю, я так розумію, тобі є що сказати щодо головного питання?

Кравець жваво підтвердив.

— Так, Давиде Івановичу. Вирішив навідатися до технічного відділу й дещо з’ясувати. Ось Леонід Борисович нам розповість деталі.

Він кинув погляд на Діденка, і той перехопив ініціативу.

— Вітаю, колеги, — рівним, спокійним голосом промовив лисіючий Діденко, поправляючи окуляри. — Я і моя команда ще раз детально ознайомилися з технічним завданням проєкту пані Астаф’євої...

У цей момент Леонід багатозначно подивився на мене, і всередині в мене все неприємно сіпнулося. Надто вже виразним був цей погляд.

— Що хочу сказати...

Довга пауза змусила всіх за столом насторожитися. Навіть зазвичай незворушна Олена підняла голову від свого планшета.

Але Діденко, ніби не помічаючи загальної напруги, продовжив:

— Якщо коротко... реалізувати всі вимоги у заявлені строки неможливо.

Олег Драч тихо вилаявся собі під ніс. Ілона важко зітхнула.

— Поясніть нам, — насупився голова.

Діденко кашлянув і знову заговорив:

— Реальний строк виконання заявленого проєкту з огляду на заявлений бюджет не півтора місяця, а мінімум чотири. Мінімум.

Останнє слово він виділив особливо чітко.

Я відчув, як м’язи шиї та плечей мимоволі напружилися.

— І в чому проблема? — поцікавилася Ілона, машинально обертаючи в пальцях ручку.

— У тому, що йдеться не про типову коробку з пандусом, — так само беземоційно пояснював Леонід. — А про індивідуальний проєкт із медичною адаптацією, яка включає спеціалізовану електрику, посилені санвузли, підйомне обладнання, систему резервного живлення та інші складні інженерні рішення.

Він почав перелічувати деталі проєкту одну за одною. Кожен новий пункт звучав як удар молотка по склу.

— Для всього цього потрібні спеціалізовані постачання, спеціалізовані майстри. Більша частина обладнання йде під замовлення.

— Чотири місяці? — перепитав Тітов, забувши навіть відкрутити кришку пляшки з водою, яку тримав у руках.

— Чотири. І це за дуже агресивного графіка.

— Леоніде, — твердо вставив я, — ще кілька тижнів тому ви запевняли мене, що півтора місяця — цілком реальний термін для проєкту пані Астаф’євої.

— Так, — абсолютно незворушно погодився Діденко. — Але лише за умови необмеженого бюджету. А наскільки мені дали зрозуміти, бюджет усе ж таки обмежений... — Леонід перевів погляд на Кравця, який негайно став на його захист.

— Звісно, обмежений. Ми не благодійна організація і не ріг достатку! Сума, яку я називав минулого разу, була розрахована на реалізацію проєкту терміном у чотири-шість місяців. Якщо ж ідеться про прискорене виконання за півтора місяця, то сміливо множте все на три. Але таких витрат ми не можемо собі дозволити. Простіше все закрити, — вставив свої п’ять копійок фінансовий директор.

Усередині мене все плавилося. І нав’язливо стукало в голові. Наче десь глибоко був захований секундомір із вибухівкою, який почав зворотний відлік. І кожна нова фраза наближала момент, якого я боявся найбільше.

— І яке рішення пропонуєте? — звернувся голова чи то до Леоніда, чи то до Костянтина.

— Ну, при обмеженому бюджеті є лише два варіанти... – відгукнувся Діденко. – Або за півтора місяця ми здаємо об’єкт як базовий житловий будинок із мінімальною інженерією та подальшим поетапним доопрацюванням, або виконуємо проєкт, враховуючи всі адаптації, індивідуальні рішення та доведення всіх вузлів, але переносимо введення в експлуатацію на чотири-шість місяців. І тоді пропускаємо будівельне вікно та починаємо роботу на основному об’єкті лише наступної весни...

Розуміючи, що означають ці слова, я відчув, як усередині все стиснулося аж до легкої нудоти.

За столом повисла, без перебільшення, гробова тиша. Ніхто не поспішав говорити першим. Усі розуміли, яке рішення вигідне компанії. І я, звісно, теж.