Розділ 26

Агата

Я ще чіплялася руками й ногами за тіло Горового, блаженно думаючи про те, що цей день народження — найкращий у моєму житті, коли раптом із глибини будинку почувся сонний мамин голос:

— Агато, це ти?

Я здригнулася так різко, ніби мене облили холодною водою. Серце миттєво провалилося вниз. Не роздумуючи, я швидко притиснула долоню до губ Віктора, щоб він випадково не виказав нас, і поспішно відповіла:

— Так, я. Уже повернулася. Прийму душ і спати.

На секунду в будинку запала тиша. Я буквально чула власний пульс.

— Добре… — нарешті видихнула мама й тихенько пошаркала назад до кімнати.

Ми з Віктором завмерли в цілковитій нерухомості. Я відчувала, як швидко піднімаються й опускаються його груди. Відчувала гаряче дихання на своїх пальцях. Відчувала, наскільки сильно Віктор напружений.

Кілька довгих миттєвостей ми просто стояли мовчки в темряві, прислухаючись до будинку. Десь за стіною тихо рипнуло ліжко. Потім усе остаточно стихло. Лише тоді я повільно прибрала руку від чоловічих губ і трохи послабила обійми ногами.

Але Горовий не відсторонився. Навпаки. Він продовжував міцно тримати мене за талію, притискаючи до себе так, ніби зовсім не хотів відпускати. І від цієї нерухомої близькості мені раптом стало ніяково. До цього все відбувалося надто швидко й пристрасно, і в мене не було часу подумати, а тепер раціональні думки стрімко поверталися назад. А разом із ними — збентеження. Треба було щось сказати. Хоч щось. Але я не знала що.

Мовчання затягнулося.

— Я можу приїхати завтра? — раптом дуже тихо запитав Віктор, торкаючись губами моєї скроні.

Від його голосу тілом знову пройшло тремтіння. Я ковтнула й несподівано чітко відчула, як на зміну моєму божевільному вечірньому пориву починає приходити страх.

Сьогодні все сталося спонтанно, у темряві і в моєму випадку — ще й під впливом алкоголю. А завтра… Завтра доведеться дивитися Віктору в очі! Від цієї думки мене буквально пересмикнуло.

— Ні… завтра не зможу, — збрехала я. — Треба закінчити замовлення.

Віктор напружено помовчав кілька секунд.

— Гаразд, — нарешті відповів він. — Тоді у вівторок?

— Угу, — тихо відгукнулася я й остаточно прибрала руки з його передпліч.

Горовий миттєво зчитав мій натяк. Повільно відступив назад, даючи мені можливість злізти зі столу.

Ми ще кілька секунд мовчали. Я чула, як Віктор поправляє сорочку. Як дзенькає його ремінь. Як він важко видихає через ніс. Але навіть після того, як шарудіння одягу стихло, Горовий чомусь не йшов.

І я теж не рухалася. Від напруження хотілося одночасно знову підійти до нього і негайно втекти до спальні, накрившись ковдрою з головою.

— Їдь обережно… — нарешті тремтячим голосом промовила я, тому що тиша й невизначеність ставали нестерпними.

— Не хвилюйся, — тихо відповів Горовий, витримавши коротку паузу.

А за секунду я почула його кроки в коридорі.

Щойно двері за ним зачинилися, я глибоко вдихнула, притиснувши долоні до палаючих щік.

— Господи… у що я вплуталася?.. — прошепотіла сама собі.

Сон тієї ночі до мене так і не прийшов. Я лежала в ліжку, дивлячись у темну стелю, і знову й знову прокручувала в голові весь вечір. Чоловічі руки. Голос. Те, як Віктор торкався мене…

Від самих лише спогадів усередині знову ставало гаряче. А потім мене накривала паніка. Бо одна справа — дозволити собі несподівану слабкість у день народження. І зовсім інша — зрозуміти, що тобі цього замало. І що взяти більше реальність просто не дозволить…

У вівторок вранці Горовий мав приїхати за мною, щоб разом поїхати до Великої Балки й обрати одну з трьох ділянок, які могла придбати компанія.

І саме тому я вже хвилин двадцять стояла перед відчиненою шафою, зовсім не розуміючи, що вдягнути. Думки в голові були приблизно такими:

«Якщо вдягну сукню — Віктор вирішить, що я хочу повторення позавчорашнього».

«Якщо штани — подумає, що я шкодую».

«Якщо щось надто красиве — це виглядатиме навмисно й провокативно».

«Якщо надто просте — ніби я намагаюся дистанціюватися».

Проблема полягала в тому, що я одночасно хотіла і повторити все, що сталося між нами, і зробити вигляд, ніби нічого не сталося.

Що вдягають жінки в таких ситуаціях?!

Зрештою після болісних сумнівів я зупинилася на футболці й шортах. Що саме означав цей вибір — я сама не знала. Напевно: «Я взагалі не розумію, що відбувається».

Горовий приїхав без запізнень.

Я почула шум його машини біля двору й одразу відчула, як усередині все зрадницьки стиснулося. Спочатку Віктор зайшов до Аріни й подарував їй велику музичну тактильну книжку. З яскравими кнопками, різними тканинними вставками та мелодіями. Арінка миттєво пожвавішала. Ми хвилин двадцять сиділи всі разом, розглядаючи картинки, натискаючи кнопки й слухаючи різні звуки. Аріна усміхалася, мама розпитувала Віктора про дорогу, а я крадькома дивилася на його руки й згадувала, як ці самі руки нещодавно чуттєво блукали моїм тілом…

Від спогадів у мене починало палати обличчя. На щастя, Горовий поводився абсолютно природно. І це трохи допомогло мені розслабитися. Коли ми нарешті сіли в машину й виїхали з вулиці, я майже зітхнула з полегшенням. Але ненадовго.

— Агат… — покликав мене Віктор через кілька хвилин дороги.

Я одразу напружилася. Тілом знову пройшло тремтіння — одночасно від його голосу й від страху, що зараз він заговорить про той вечір. Але, на мій подив, Горовий був повністю зосереджений на роботі. Він розповідав, що договір зараз аналізують юристи й фінансисти компанії. Що цього тижня готовий проект угоди винесуть на обговорення ради директорів. Що деякі пункти напевно захочуть урізати або змінити.

Віктор говорив спокійно, упевнено, по-діловому. Попереджав, що рада може не прийняти частину умов. І одразу додавав, що боротиметься за максимально вигідний варіант для нас із Аріною.