Розділ 24

Агата

Я обожнювала свій день народження. У цей день у мене завжди був якийсь особливий, майже дитячий піднесений настрій. Від самого ранку всередині з’являлося відчуття свята — ніби світ на один день ставав трохи теплішим, яскравішим і добрішим. Батьки з раннього дитинства влаштовували мені маленьке диво: мама пекла торт, тато обов’язково приносив квіти й вигадував якісь сюрпризи. І я, сама того не помічаючи, забрала цю традицію із собою в доросле життя.

Навіть після діагнозу Аріни я не дозволила собі відмовитися від цього дня. Навпаки. Можливо, саме після народження доньки й усіх випробувань, через які нам довелося пройти, я стала цінувати такі моменти ще сильніше. У цей один-єдиний день на рік я дозволяла собі не відчувати провини за радість. Не думати щосекунди про проблеми. Я дозволяла собі просто бути жінкою, яка хоче красиву сукню, музику, сміх і відчуття повноцінного життя.

Зранку мене привітали мама й Арінка. Аріна підготувала для мене малюнок — намалювала мене, маму, Альбіну, себе, величезний торт і рожевого кота. В абстрактному стилі, звісно.

Після обіду я почала збиратися на нашу дівочу вечірку, яка, як і завжди, проходила в караоке — єдиному місці, де я могла дозволити собі повністю видихнути, забутися і згадати, як це — безтурботно жити собі на втіху.

Сьогодні я збиралася особливо ретельно. Навіть повільніше, ніж зазвичай. Ніби розтягувала задоволення від самого процесу.

Сукня фасону подовженого жакета у відтінку крем-брюле, з короткими рукавами й великими ґудзиками по всій довжині спереду, обтягнутими такою ж тканиною. Світлі босоніжки на середніх підборах і невелика сумочка в тон. Макіяж яскравіший за звичайний — з акцентом на очах і тонкою стрілкою, яка робила погляд виразнішим. Святкова зачіска — об’єм біля коренів і великі кучері на кінчиках. Від волосся пахло солодкуватим лаком і шампунем із кокосовими нотками.

Зібравшись, я глянула на своє відображення. Мені сподобалося побачене.

Мабуть, уперше за довгий час я справді відчула себе красивою. Не просто «нормальною на вигляд», не «доглянутою мамою особливої дитини», а саме красивою жінкою. І я не могла не думати, що бажанням виглядати сьогодні особливо привабливо я була зобов’язана Горовому.

Не знаю чому, але в мене було стійке відчуття, що сьогодні я з ним побачуся. Якесь шосте чуття підказувало мені, що Віктор дивовижним чином дізнається про мій день народження і приїде привітати.

Можливо, було нерозумно й наївно на це розраховувати. Особливо з огляду на той факт, що він переді мною навіть не вибачився за той інцидент на кухні. Але сьогодні в мене був настільки гарний настрій, що я пробачила Віктора автоматично й ловила себе на тому, що чекаю зустрічі з ним.

Господи.

Це було схоже на кляту закоханість...

Мої думки перервав дзвінок таксиста: він уже чекав мене біля хвіртки. Я швидко побризкалася парфумами, ще раз подивилася на себе в дзеркало й поправила локон біля скроні. Попрощалася з мамою й Арінкою та вирушила по Альбіну. Подруга аж присвиснула, коли побачила мене, і сказала, що я виглядаю на п’ять років молодшою. Я лише розсміялася й махнула рукою.

У нашій дівочій компанії, окрім мене й Альбінки, було ще шестеро людей. Ми орендували окрему кімнату з м’якими диванами, неоновим підсвічуванням і величезним екраном. На столі швидко з’явилися коктейлі, закуски, фруктові нарізки. Повітря пахло солодким алкоголем і жіночими парфумами.

Ми горлали пісні кілька годин поспіль. Сміх не вщухав ні на хвилину. Хтось танцював просто біля столу, хтось знімав відео, хтось фальшивив так, що ми згиналися навпіл від реготу. Я, як іменинниця, природно, виконувала номери найчастіше за всіх. І з кожною піснею почувалася дедалі легше, вільніше й щасливіше.

А коли ми нарешті покинули заклад, я відразу побачила Горового.

І в мене миттєво перехопило подих.

Він стояв біля машини, засунувши одну руку в кишеню чорних джинсів, а в іншій тримав величезний букет білих троянд. Біла сорочка ідеально сиділа на його широких плечах, рукави були недбало закочені до передпліч, а вечірнє світло ліхтарів робило його ще привабливішим. Просто до запаморочення.

Усі дівчата втратили свої щелепи, коли він підійшов до нас і вручив мені букет. А я намагалася сховати обличчя у великих прохолодних бутонах, щоб Віктор не бачив, наскільки одночасно задоволеною, щасливою і схвильованою робив мене цей момент.

Від троянд пахло свіжістю і чимось тонким, майже вершковим. А від самого Віктора — дорогим парфумом, нічним повітрям і... розкішним чоловіком.

Ми з Альбіною розсадили всіх дівчат по таксі, а самі сіли в машину до Віктора, який люб’язно погодився підкинути нас. Усю дорогу Альбінка розважала нас п’яною балаканиною, від якої Віктор періодично щиро реготав, а я вся втиснулася в крісло, боячись і водночас непереборно бажаючи якомога швидше залишитися з ним наодинці.

За вікнами тягнулися вогні вечірнього міста, а в салоні було прохолодно й затишно. Я нишком поглядала на руки Віктора на кермі, на його профіль, на те, як він іноді усміхався Альбіні у відповідь. Посеред дороги подруга вирішила влаштувати Горовому атмосферу караоке й почала співати пісні, змушуючи мене підспівувати їй. Я сміялася, але все одно підспівувала, бо три (або чотири?) аперолі зробили свою справу — розслабили мене добряче.

Нарешті ми завезли Альбіну й залишилися вдвох.

Кілька хвилин ми їхали мовчки. А потім Віктор раптом попросив, поглядаючи на мене:

— Заспівай ще.

Я відірвала здивовані очі від букета, що лежав у мене на колінах, і перевела їх на Горового.

— У тебе гарний голос, — переконливо додав він, ледь усміхаючись такою чарівною усмішкою, що я теж усміхнулася у відповідь і погодилася.

— Що тобі заспівати?

— Давай Монатіка, — упевнено й без роздумів відповів Горовий.

Я здивувалася ще сильніше: хіба бувають такі збіги?

— Якщо добре заспіваєш, подарую тобі квитки на концерт, — вирішив мотивувати мене Віктор.