Розділ 23

Віктор

Засідання ради директорів не відбулося, оскільки Пономар не зміг бути присутнім. Засідання перенесли на наступний тиждень, і я навіть зрадів цьому. З'являвся додатковий час, щоб краще підготуватися й глибше вникнути в деякі юридичні моменти. Підібрати більше аргументів на випадок, якщо Кравець почне тиснути через фінанси. А він почне. Я надто добре його знав.

У суботу вранці Тітов скинув мені на пошту великий документ із позначками юристів. Червоним були виділені пункти, які могли трактуватися неоднозначно або створювали для компанії зайві ризики, про які Петро, звісно ж, повинен буде згадати на раді.

Я уважно переглянув файл, зробив собі кілька нотаток і зрозумів, що в мене нарешті з'явився вагомий привід зателефонувати Агаті, перед якою я досі не вибачився, тому що телефоном робити цього не хотів, а приїхати просто так чомусь не наважувався.

Я повідомив Астаф'євій, що можу привезти їй примірник у неділю. Думав, вона погодиться, і я тоді виманю її на усамітнену прогулянку чи щось на кшталт того. Але Агата сказала, що в неділю не може, бо має особисті плани. І я в ці плани, як виявилося, не входив.

Після її відмови я ще довго сидів із телефоном у руці й думав. Я не міг спокійно жити, не знаючи, чим саме збиралася займатися Агата.

«А раптом побачення з тим кренделем?» — мало не в паніці подумав я.

Не в змозі всидіти на місці, я вирішив негайно з'ясувати недільні плани Астаф'євої. І для цього поїхав до реабілітаційного центру, щоб відшукати людину, якій ці плани напевно були відомі, — Альбіну.

У центрі я довго шукав Альбіну, але зрештою з'ясувалося, що сьогодні вона працює в нічну зміну. Я дізнався її домашню адресу й одразу ж поїхав до Великої Балки. Цей хутір був схожий на Громове: ті самі красиві краєвиди, та сама приємна тиша.

Там було всього три вулиці, і Альбіну я побачив просто з машини: вона поралася в палісаднику, а біля неї крутився дуже товстий і дуже пухнастий кіт.

— Ого, — випрямляючись і поправляючи довгий чорний чубчик передпліччям, озвалася Альбіна, коли я вийшов із машини. — Чим завдячую?

— Особиста справа є, — без зайвих слів почав я й присів, щоб погладити кота. Той одразу задоволено замуркотів. — Як його звати?

— Людина.

— Що? — не зрозумів я.

— Його звати Людина, — Альбіна зняла садові рукавички й повільно вибралася з клумби.

— Ви назвали кота Людиною?

— Саме так. А деяких людей я називаю собаками, свинями й козлами. Таке життя, — весело пояснила Альбіна. — Можна на «ти», до речі.

— Зрозуміло, — також весело протягнув я, випрямляючись.

— То чого хотів?

Я ледь усміхнувся. Зірвав високу травинку й покрутив у руках. Спершу хотів підійти до теми плавно, а потім вирішив, що з Альбіною можна й треба говорити прямо.

— А чим Агата зайнята в неділю?

Жінка зміряла мене вивчальним поглядом, а потім на її обличчі з'явилася вдоволена хитра усмішка. Наче вона насолоджувалася моїм напруженим очікуванням. Кілька секунд Альбіна мовчала, змушуючи мене нервувати ще більше.

— У Агати в неділю день народження, — нарешті пояснила вона, а потім узяла на руки кота, який терся об її ногу, і попрямувала до лавки неподалік. Я пішов за нею.

— Вона святкуватиме? — м'яко поцікавився я, ледве стримуючись, щоб не запитати, чи буде там Філіп.

— Так. З дівчатами з центру. Ми поїдемо в караоке. А що?

Фух, Господи. Аж відлягло.

— Та просто хотів приїхати в неділю, а вона відмовилася... — знову чесно зізнався я, сідаючи на лавку поруч з Альбіною.

— Ми щороку так святкуємо. Вириваємося на кілька годинок. Агата любить співати. У неї це чудово виходить.

— Справді? — чомусь надто емоційно перепитав я.

— Ага. Вона навіть у молодості хотіла вступити до естрадного училища.

— А чому не вступила?

— Послухала батька й обрала «нормальну» професію. Ми з нею на фармацевтів навчалися.

— Я не знав.

— Авжеж. Ти їй подарунок даруватимеш? — Альбіна кинула на мене багатозначний погляд, через що її запитання прозвучало радше як твердження.

Я замислився. Людина — той, що кіт, — тим часом перебрався мені на коліна.

— Я б подарував. Тільки мене не запрошували... — я послав у відповідь аналогічний погляд.

Альбіна розуміюче хмикнула.

— Зустріч я вам організую. І навіть із подарунком допоможу. Але спершу послухай ось що, Вікторе. — Жіночий погляд раптом став серйозним.

Я занурив пальці в м'яку густу шерсть, злегка погладжуючи кота, який почав муркотіти, наче трактор, й приготувався слухати.

— Не треба обіцяти Агаті того, чого ти не можеш їй дати. Не грайся з нею, гаразд?

Я ковтнув.

— Я не граюся, — чесно відповів. — І я її не скривджу.

Альбіна довго дивилася на мене. Наче намагалася зрозуміти, брешу я чи ні. Але зрештою сказала:

— Ми будемо в караоке на проспекті Шевченка. Воно там одне, не переплутаєш. Закінчимо близько дев'ятої вечора. Може трохи пізніше. Раджу подарувати Агаті її улюблені квіти — білі троянди — і два квитки на концерт Монатіка.

— Монатіка? — перепитав я, і в цей час кіт зіскочив із моїх колін, помітивши горобця.

— Так. Співак такий. Виступатиме на нашому стадіоні через десять днів, наступної неділі. Сподіваюся, квитки ще не всі розкупили.

— Потрібна фан-зона? — уточнив я, занотовуючи інформацію в нотатки.

— Ні. Краще VIP-кабінка. Щоб не принести Арінці бацил. Їй краще не хворіти.

— Я думав, квитки для Агати й Аріни...

— Ні. Для Агати й мене, — без зайвої скромності відповіла Альбіна. — Аріні на такі заходи не можна. Надто людно, гучно, яскраво й непередбачувано. Емоційне перевантаження гарантоване. А це небезпечно для її здоров'я. Хоча Монатіка вона теж дуже любить.

— Гаразд...

Я ще трохи посидів з Альбіною, побалакавши про те й се. На прощання подякував їй, узяв номер телефону й знову погладив Людину.