Розділ 22

Віктор

Усі питання ми з Агатою остаточно закрили ще у вівторок. Ми кілька годин сиділи над документами, пункт за пунктом проходячись по кожному додатку, сперечалися щодо формулювань, уточнювали деталі. До вечора я вже був упевнений, що на найближчі кілька днів тема Астаф’євої нарешті відпустить мене хоча б трохи.

Але не відпустила. Тому що вже вночі я раптом згадав, що в середу в Аріни масаж. І автоматично згадав про Філіпа. Думка виникла раптово, ніби хтось спеціально жбурнув її мені в голову. А потім почала розкручуватися далі. Чи залишатиметься він знову після масажу? Чи дивитиметься Агата на нього знову так, як дивляться на чоловіка, якого підпускають надто близько? І головне — чи дозволить вона їхньому зв’язку статися знову?

Я намагався відмахнутися від цих думок. Безуспішно. Чим більше я переконував себе, що це мене не стосується, тим сильніше всередині підіймалося нав’язливе й гнівне роздратування. У результаті не витримав. Сам напросився до неї знову. Під приводом якихось уточнень щодо документів. Хоча чудово розумів, навіщо їду насправді. Перевірити особисто.

І коли побачив, що до приходу цього масажиста Агата, як і минулого разу, вбралася в сукню, мене просто переклинило. До моїх візитів вона так не готувалася, трясця! Переді мною могла спокійно ходити у звичайній футболці, зі стомленим хвостиком на голові й без краплі косметики. А тут — сукня. Хай проста. Але сукня!

Я чудово розумів головою, що в Агати є своє життя. Свої бажання. Свої потреби. І що в її становищі навіть такі стосунки, як із Філіпом, напевно, означають багато. Не потрібно мати екстрасенсорні здібності, щоб зрозуміти: в Агати не черга з чоловіків, які мріють одружитися з жінкою, що має хвору дитину й постійні проблеми.

А от охочих просто спати з красивою жінкою — напевно, достатньо. І не абияких. Подивитися хоча б на цього Філіпа. Підтягнутий. Солодкавий красень. Та ще й молодший за неї!

А найгірше полягало в тому, що поруч із ним Агата виглядала розслабленою. Звичною. І ось це мене бісило найбільше. Не сам факт їхнього зв’язку. А те, що йому вона довіряла. А мені — ні.

Я й без того був на взводі від цих неконтрольованих ревнощів і розуміння, що масажиста вона підпустила до себе надто близько, як раптом Агата спокійно згадує його брата. Юриста. З яким теж «давно співпрацює». Це була точка неповернення. Усі мої внутрішні запобіжники згоріли за секунду. Я буквально відчув, як усередині щось різко замкнуло. А вже наступної миті почув власну ідіотську фразу про сукню. І одразу пошкодував. Одразу.

Тому що обличчя Агати змінилося миттєво. У її очах спалахнули така злість і образа, що мені самому захотілося вдарити себе по пиці. Але зупинитися я вже не міг. Надто далеко зайшов усередині самого себе. Надто сильно мене закрутило.

Ми так з Агатою й не договорили. Не встигли. Тому що майже одразу після відходу масажиста до будинку влетіла Альбіна. Галаслива й гучна.

Я подумав, мабуть, це навіть на краще. Тому що ще трохи — і ми б з Агатою точно наговорили одне одному зайвого. Я просто попрощався з Астаф’євою і пішов. Хоча це коштувало мені величезних зусиль. Хотілося залишитися. Договорити. Пояснити все як є. Чесно викласти їй свої почуття. Вибачитися, звісно. Почути від неї хоч щось у відповідь. Підтвердження, що мені справді є до чого ревнувати. Або навпаки.

Але замість цього я просто поїхав. Злий. Збуджений. І абсолютно незадоволений собою. Я чудово розумів, що поводився як ревнивий ідіот. Як підліток, у якого вперше знесло дах від жінки. Але керувати цим почуттям просто не міг. Воно виявилося сильнішим за здоровий глузд. Сильнішим за вік. Сильнішим за досвід. Сильнішим за все!

У четвер вранці в нас відбулася зустріч щодо справи Агати, і я передав папери юристам та у фінансовий відділ.

А в п’ятницю перед черговим засіданням ради директорів до мене заскочив Тітов. Я заздалегідь попросив його першим повідомити мені попередні оцінки, щойно вони закінчать первинний аналіз.

Петро зайшов до кабінету з таким обличчям, ніби збирався повідомити мені одночасно хороші й погані новини.

— Ну що? — поцікавився я, заздалегідь готуючись до найгіршого.

Тітов загадково витягнув обличчя.

— Та що, Вітю... Пані Астаф’єва, звісно, розгулялася на повну...

Я мовчав, уважно спостерігаючи за ним.

Петя повільно опустився в крісло навпроти й покрутив у руках теку.

— Юридично доведеться добряче повозитися, — нарешті продовжив він. — Але загалом усе цілком здійсненне.

Я ледь помітно видихнув.

Хоча до кінця розслабитися Тітов мені не дав, додавши за кілька митей:

— Я б, звісно, урізав деякі моменти...

— Чому?

Петро криво всміхнувся.

— Тому що такий кошерний договір створює прецедент. І не на нашу користь, як ти розумієш.

Я ввічливо кивнув. Звісно, розумів. Якщо компанія підпише подібні умови один раз, потім будь-який власник землі почне вимагати щось схоже. А це вже небезпечна практика.

— Але зараз на раді, як ти здогадуєшся, не це буде головною проблемою.

Я безумовно розумів, що саме він має на увазі.

— Наш дорогий фіндир К.К. зараз вигризатиме кожну копійку.

Я хмикнув. Це було передбачувано. Костя удавився б навіть за менші суми.

А тут ішлося про будинок, землю, медичне обладнання, компенсації та цілий список додаткових зобов’язань.

— Це вже друге питання, — відмахнувся я.

Хоча чудово розумів, що слова Тітова абсолютно правдиві. І бодатися з Кравцем доведеться саме мені. Причому довго. І жорстко. Це була погана новина.

Але була й хороша.

Я був готовий до цієї битви.