Розділ 21

Агата

Я притулилася до Віктора всім тілом. Втиснулася в нього, ніби в той момент лише його обійми утримували мене від остаточного внутрішнього розпаду. Поклала голову йому на груди й нарешті відпустила себе. Заплакала так, ніби не ридала кілька хвилин тому у ванній. Сльози знову хлинули самі собою — гарячі, безпорадні, накопичені надто давно.

Віктор мовчав. Нічого не запитував, не намагався заспокоювати черговими словами. Лише міцно обіймав мене однією рукою, а другою повільно гладив по голові. Спокійно й дбайливо. Так, ніби розумів набагато більше, ніж показував.

Я тихо схлипувала, хапаючись пальцями за тканину його поло й вдихаючи його запах. Приємний. Такий чоловічий. Його запах чомусь справді заспокоював. У якийсь момент я відчула, як Віктор обережно притулився щокою до моєї маківки. Від цього всередині знову болісно стиснулося. Тому що це було надто ніжно. Надто по-справжньому. І надто ризиковано для мене.

Не знаю, скільки ми так простояли. Час ніби розмився.

Поступово мої ридання почали стихати. Через якийсь час я все ж трохи відсторонилася від Горового, витираючи сльози долонями. Його футболка вкрилася кількома вологими плямами від моїх сліз. І від цього мені раптом стало ніяково.

— Пробач... — прошепотіла я, не наважуючись подивитися йому в очі.

— Агато... — м’яко видихнув він, обережно піднімаючи моє обличчя за підборіддя.

Наші погляди зустрілися. І в мене на секунду перехопило подих. Не знаю, що було в моїх очах, окрім відчаю й розгубленості, але в очах Віктора відображалося надто багато. Співчуття, тривога, ніжність, зацікавленість, рішучість. І ще щось. Щось таке, від чого всередині знову ставало неспокійно. Він дивився на мене так уважно, ніби намагався запам’ятати кожну емоцію на моєму обличчі.

— Давай продовжимо завтра, — знову прошепотіла я, ледь ворушачи пересохлими губами.

— Добре, — так само тихо відповів Віктор, обдаючи мене теплим подихом.

Ми простояли так ще кілька миттєвостей. Неприпустимо близько.

А потім Горовий повільно розтиснув руки й усе-таки відпустив мене.

…

На опрацювання всіх питань у нас пішло ще два дні. Два довгих, виснажливих дні.

Ми постійно щось обговорювали, виправляли, перевіряли, сперечалися. Віктор майже без заперечень приймав більшість моїх вимог, але деякі пункти все ж доводилося розбирати буквально по реченнях. У вівторок увечері він сказав, що передасть папери юристам. Я навіть відчула полегшення. Але вже в середу вранці Віктор несподівано зателефонував знову. Сказав, що забув уточнити ще кілька моментів і хоче приїхати після обіду. Під час масажу Аріни. Мовляв, так буде зручно.

Я спочатку трохи розгубилася. Але зрештою все ж погодилася.

Ми з Горовим сиділи на кухні. На столі стояли чашки з давно охололим чаєм і звичні стоси паперів із позначками на полях. Віктор ставив запитання про стан здоров’я доньки. Розпитував про її ліки, обстеження. Але я дедалі більше не розуміла, яке відношення це має до договору.

Та й загалом Горовий виглядав дивно. Надто напруженим. Ніби його дратувало щось конкретне. Тільки я ніяк не могла зрозуміти — що саме.

Рівно до того моменту, поки між нами не відбулася наступна розмова.

— Довго ваші юристи все аналізуватимуть? — запитала я, роблячи ковток чаю.

— Кілька днів точно, — відповів Віктор. — А що?

— Та просто... — я знизала плечима. — Хочу потім показати готовий варіант незалежному юристу.

— Це правильно, — спокійно кивнув він. — У тебе є такий?

— Так. Федір. Брат Філіпа. Ми давно співпрацюємо. Він консультує мене з усіх питань.

І ось тоді все стало на свої місця. Обличчя Віктора спершу закам’яніло, а потім потемніло. Стало жорстким, похмурим і відверто невдоволеним. Я навіть на мить зіщулилася від цієї раптової реакції.

А Горовий, утім, і не збирався приховувати своїх думок. Він зміряв мене довгим поглядом, від якого по шкірі пробіг холодок, і роздратовано промовив:

— Які шляхетні брати. Завжди раді прийти на допомогу.

Я напружилася.

А Віктор, не зводячи з мене очей, додав:

— А ти, до речі, до Федора теж у сукнях їздиш?

На секунду в мене буквально потемніло перед очима від злості. Щоки спалахнули жаром.

Яке право він узагалі має оцінювати моє життя? Мої стосунки? Мої вчинки? Яке право він має мене засуджувати?!

Так, у дні, коли приходив Філіп, я справді вдягала сукні. Тому що мені так подобалося. Тому що це було зручно. Тому що Філіпу було приємно.

Але робити з цього висновки, ніби я розплачуюся тілом за будь-яку допомогу?!

Це було принизливо. Образливо. Настільки, що в якийсь момент мені захотілося вихлюпнути Горовому просто в обличчя чай, що залишився на дні чашки. Єдине, що мене зупинило, — голос Філіпа, який долинав із вітальні.

Я різко підвелася зі стільця.

— Мені час, — холодно промовила я. — Треба розрахуватися за масаж. Можеш іти.

Але Віктор підвівся слідом майже миттєво. Стілець голосно скрипнув по підлозі.

— Ні, — твердо і навіть загрозливо відповів він. — Я заплачу йому сам.

І першим попрямував до виходу. Ми практично одночасно влетіли до вітальні. Надто швидко й різко. Я навіть не встигла нічого сказати, а Горовий уже діставав гаманець.

— Дякую, Філіпе, — демонстративно впевнено і до неможливості по-господарськи промовив він. — Скільки за сеанс?

Я стояла поруч і буквально кипіла від злості. Але мовчала. Лише кидала на Філіпа вибачливі погляди. Той теж явно відчував напруження.

— Тисяча.

— Тримай.

Віктор простягнув йому купюри. Їх було помітно більше, ніж одна тисяча.

— Це за майбутні сеанси, — додав Горовий, кидаючи на мене важкий погляд, що не приймав жодних заперечень.

У мене всередині все просто закипіло. Філіп подякував йому, ще раз здивовано подивився на мене й швидко пішов. Я вже відкрила рота, щоб нарешті висловити Віктору все, що думаю про його поведінку, але в цей момент із подвір’я долинув звук Альбініного мопеда.