Розділ 20

Віктор

У п’ятницю відбулося чергове засідання ради директорів. Як і слід було очікувати, усіх насамперед цікавили мої успіхи з Астаф’євою. І, слава богу, певні результати вже були. Нехай поки що попередні й більше існуючі на рівні домовленостей, але все ж.

Конференц-зал, як завжди, зустрів мене прохолодою кондиціонерів, запахом дорогих парфумів і важкою діловою атмосферою. За довгим столом уже сиділи всі, окрім мене: хтось гортав звіти, хтось листувався в телефоні, хтось ліниво перемовлявся впівголоса.

Щойно я зайняв своє місце, як Давид Пономарь підвів на мене погляд.

— Ну що? — без зайвих вступів запитав голова, скануючи мене своїми карими очима так, ніби намагався прочитати думки. — Є результат?

Я спокійно витримав його погляд.

— Попередній, — коротко відповів, чекаючи, поки Олег Драч закінчить робити великі ковтки води з пляшки й нарешті закрутить кришку.

Коли директор із розвитку втамував спрагу, я трохи подався вперед, пересуваючись ближче до краю крісла, і озвучив поточний стан справ.

— Пані Астаф’єва чудово розуміє суть нашої проблеми. І необхідність угоди теж. Як я й казав раніше, вона не погоджувалася лише тому, що їй не запропонували гідного варіанту.

За столом хтось фиркнув. Здається, Костя Кравець.

За секунду він справді подав голос:

— А ти, значить, знайшов, що запропонувати.

Я перевів на нього холодний погляд.

— Саме так.

І знову звернувся виключно до голови ради.

— Я зробив їй попередню пропозицію кілька днів тому. Зараз вона її розглядає і вносить свої корективи. На наступній зустрічі ми ще раз детально все обговоримо. Після цього я передам чернетки нашим юристам.

Я кинув швидкий погляд на Петра Тітова, який уже щось занотовував у своєму планшеті.

— Далі будемо відштовхуватися від їхніх оцінок і зауважень.

У кімнаті ненадовго запала задумлива тиша.

— Ну, справа хоча б зрушила з мертвої точки, — схвально зауважила Ілона Левченко.

Я коротко кивнув їй.

— Добре, — стримано, але задоволено відгукнувся Давид Іванович, зчепивши пальці в замок. — Тоді перейдемо до наступних питань.

Так ми й зробили.

Нарада затягнулася майже на дві години. Обговорювали бюджети, логістику, постачання обладнання, якісь внутрішні перестановки. Я слухав упіввуха, автоматично відповідаючи на запитання і ловлячи себе на тому, що думки все одно періодично повертаються до Агати.

Після ради мене вже біля дверей перехопив Петро.

— Ходімо покуримо, побалакаємо, — з хитрим виглядом запропонував він, ляснувши мене по плечу.

Але я заздалегідь знав, до чого зведеться ця «розмова». А я зараз зовсім не хотів обговорювати Агату. Ні з ким. І тим більше з таким безбожником, як Тітов. Тому я ввічливо відмовився, пославшись на термінові справи. Петя недовірливо хмикнув, але відчепився.

А поки я спускався до своєї машини, раптом із подивом упіймав себе на думці, що не курив уже цілий тиждень. І що ще дивніше: навіть не тягнуло.

Суботу я провів у роз’їздах. Зранку заїхав до супермаркету, закупив продуктів додому. Потім вирушив до матері. Торік їй виповнилося сімдесят п'ять, але вона досі примудрялася щоранку ходити на стадіон робити зарядку й сваритися з лікарями, які радили «берегти себе». Ми випили чаю і поговорили про якісь дрібниці.

Увечері, після вечері, мені раптом захотілося подзвонити Агаті. Просто почути голос. Дізнатися, як минув день. Чим вона займається зараз. Я навіть відкрив список контактів. Знайшов її номер. Кілька секунд дивився на екран. А потім передумав.

Не знав, що сказати. Не знав, чи доречно взагалі їй дзвонити просто так. Смішно навіть. Коли цілував її, про доречність я чомусь узагалі не думав. А зараз хвилювався і сумнівався, як хлопчисько. Хто б міг подумати, що у сорок вісім років із чоловіком може відбуватися щось подібне.

Спочатку ми домовилися з Агатою зустрітися в неділю в першій половині дня. Але вранці мені несподівано зателефонувала молодша донька — Ніна. Сказала, що хоче зустрітися і пообідати разом. Наші зустрічі останнім часом були не такими частими, як мені хотілося б, тому я все-таки набрав Агату і попросив перенести мій приїзд на післяобідній час. Вона спокійно погодилася.

Як з’ясувалося пізніше, Ніна організувала зустріч не випадково. Повідомила, що в неї серйозні стосунки. Сказала, що вони з хлопцем хочуть жити разом, і обережно запитала, чи не буду я проти. Якщо чесно, я навіть трохи розгубився. Здається, зовсім недавно вона була дитиною. А тепер уже обговорює спільне життя. Я кілька разів бачив її молодого чоловіка — нормальний хлопець. Спокійний. Симпатичний. З головою наче дружить.

Час, звісно, летить із лякаючою швидкістю. Але я не був проти. Навпаки. Завжди вважав, що дорослішати краще раніше, ніж пізніше. Вчитися жити самостійно, помилятися, брати відповідальність. Тому за Ніну я щиро порадів. Хоча в ту ж мить із сумом подумав про іншу дівчинку. Про Аріну. Про те, що вона назавжди залишиться дитиною...

Після обіду ми з Ніною зайшли до кондитерської й вибрали торт для Астаф’євих. І звідти я одразу поїхав до Громового. Торту зраділи всі жінки. Навіть Арінка трохи з’їла. Слава богу, у неї поки не було сильних труднощів із жуванням і шлунково-кишковим трактом. Хоча тепер я знав, що в таких дітей, як вона, ці проблеми трапляються дуже часто.

Після чаювання Агата вперше вивела мене на задній двір. Там, під виноградною аркою, стояв старий дерев’яний стіл із літньою скатертиною, лавка та кілька стільців. Тінь приємно охолоджувала повітря. Десь неподалік сюрчали комахи. Пахло травою, землею та виноградним листям. Було напрочуд тихо й затишно.

Ми обговорювали деталі угоди кілька годин поспіль. Агата виявилася неймовірно уважною. Вона продумувала буквально все. Кожну дрібницю. Кожен нюанс. Іноді сперечалася. Іноді ставила запитання, які навіть наші юристи сформулювали б не одразу.