Розділ 19

Агата

Кілька днів я активно продумувала всі моменти, що стосувалися угоди з компанією. Майже не випускала з рук телефон, постійно щось дописувала, перечитувала, виправляла. Намагалася врахувати все й не проґавити жодної дрібниці. Буквально.

Я надто добре розуміла, що йдеться не просто про продаж землі. Йшлося про наше з Аріною життя. Про її комфорт. Про її майбутнє.

Я знала, чого хочу, до дрібниць: від бренду медичної техніки до ширини дверних прорізів. Від розташування пандусів до висоти кухонних поверхонь. Навіть покриття підлоги продумувала так, щоб колеса візка не надто ковзали.

Іноді мені здавалося, що я божеволію від кількості нюансів. Але варто було лише уявити, що десь Аріні може бути незручно, як я знову відкривала документи й починала все перевіряти по колу. Єдине, чого я боялася, — що мій мозок працював так активно й напружено, що міг щось проґавити. Якусь дрібницю, яка потім раптом виявиться важливою.

Тому в п’ятницю ввечері до мене в гості приїхала Альбіна, щоб поглянути на мій список вимог свіжим і незамиленим поглядом. Ми влаштувалися у вітальні. Аріна вже спала, мама була з нею.

На журнальному столику лежали роздруковані документи, мої записи, стікери та ручки. Альбіна уважно перегортала папери, іноді хмурилася, іноді щось перечитувала вдруге. А я тим часом розглядала вже трохи зів’ялі тюльпани, що стояли у вазі на столику.

Білі пелюстки почали м’яко скручуватися по краях, стебла трохи опустилися, але букет усе одно залишався красивим. І чомусь від цього ставало лише гірше. Бо разом із квітами в голові одразу з’являвся Віктор. Я знову й знову намагалася розгадати, який він насправді. Намагалася зрозуміти, де закінчується його розрахунок і починається щось справжнє. І чи є воно там взагалі. Намагалася розібратися, що саме я відчуваю поруч із ним.

Хоча, якщо чесно, про друге питання навіть думати було безглуздо. Там усе було надто очевидно. Лише сліпа жінка не помітить привабливості Горового. І лише дуже дурна не оцінить його залицянь. Дурна або я. Бо замість того, щоб просто насолоджуватися увагою гарного чоловіка, я постійно шукала підступ.

З першим питанням усе було значно складніше. Я не могла до кінця зрозуміти поведінку Віктора. Іноді він здавався холодним, розважливим бізнесменом, який точно знає, чого хоче, і просто йде до мети. А іноді — абсолютно щирим чоловіком, який сам не розуміє, чому його так тягне до мене. А я відчувала, що тягне. І це збивало з пантелику.

Я чудово усвідомлювала, що між нами лежить прірва розміром із Тихий океан: де він, а де я. Різниця у статусі, стилі життя, рівні достатку, зовнішності, інтересах, звичках і пріоритетах. Ми були катастрофічно різними й далекими.

Але...

Я не могла викинути з голови окремі фрази Віктора. Його погляди. Те, як він дивився на мене тоді, коли застав із Філіпом. У тому погляді було надто багато емоцій для людини, якій насправді байдуже.

А про той незрозумілий поцілунок узагалі мовчу. Мене досі внутрішньо трусило від спогадів про нього. Надто справжній. Надто щирий. Це відчувалося так, ніби Віктор справді піддався якомусь внутрішньому пориву, а не грав роль заради угоди.

Не знаю.

Чи то я була настільки зневіреною дурепою, що бачила те, чого немає. Чи то Горовий був надто витонченим актором. Чи то між нами справді зародився якийсь дивний зв’язок. Сказати напевно я не могла.

І щойно я вкотре зайшла в глухий кут власних думок, то відразу впіймала на собі надто промовистий погляд Альбіни.

— Що? — невинно поцікавилася я.

Подруга інтригуюче похитала головою.

— Він тобі подобається? — ледь усміхнувшись, запитала Альбіна, знизивши голос так, ніби ми обговорювали державну таємницю.

Я одразу закотила очі й прикрилася давно продуманою відповіддю:

— Горовий подобається всім жінкам.

— А тобі особисто? — не вгамовувалася Альбіна, ледве стримуючи усмішку.

Я байдуже знизала плечима, намагаючись виглядати максимально спокійною.

— Він ефектний чоловік. Уміє справляти приємне враження. А я... нічим не відрізняюся від інших жінок...

— Мені здається, ти йому теж подобаєшся.

— Не вигадуй.

— Не вигадую! — Альбіна швидко вказала рукою на букет.

Я простежила за її жестом і роздратовано видихнула.

— Це просто ввічливий жест.

— Та невже?!

— Так!

— На честь чого це?

— Не знаю. Може, на честь того, що його компанія хоче якнайшвидше викупити мою землю?

Повисла коротка пауза.

Альбіна посерйознішала. Навіть відклала папери на стіл.

— А навіть якщо й так... чому ні?

Я насупилася.

— У сенсі?

— Ну, якщо припустити, що всі ці красиві жести справді заради твоєї згоди... — вона знизала плечима. — Чому б не скористатися цим? Як далеко він готовий зайти? І що тебе взагалі зупиняє?

— Ти про що взагалі? — зробила я чергову спробу не розколотися.

Але Альбіну вже було не зупинити.

— Ну серйозно, Агато. Навіть якщо припустити, що він красиво залицяється заради угоди — ти хоча б отримуєш задоволення від процесу. Це явно краще, ніж обтискатися з Філіпом по підсобках і душових...

— Не починай, — одразу перебила я її, відчуваючи, як щоки неприємно потеплішали. — Краще скажи, що думаєш?

Я вказала поглядом на папери в її руках, навмисно переводячи розмову назад у безпечне русло.

Альбіна зітхнула, але все ж знову опустила погляд на документи.

— Начебто все врахувала... Хоча...

— М?

— Тут так багато всього. І будинок, і медичне обслуговування, і виплати... — вона повільно похитала головою. — Погодяться?

Я впевнено відкинулася на спинку дивана.

— Їм доведеться, якщо хочуть мою землю.

Альбіна ще кілька секунд уважно дивилася на мене, а потім раптом знову хитро усміхнулася.

— Гаразд. Тоді повернемося до теми Віктора?

Я лише вкотре закотила очі.