Розділ 17

Віктор

Я знаю, що не мав права так поводитися з Агатою і втручатися в її життя. Усе мало бути простіше й зрозуміліше. Я мав просто приїхати, запропонувати їй вигідні умови угоди, обговорити деталі та отримати згоду. Без емоцій. Без переходу на особисте. Без спроб з’ясувати, з ким вона проводить вечори і чому мене це взагалі зачіпає.

А замість цього я поводився як ревнивий ідіот.

Мене, звісно, не стосувалося, з ким зустрічається Агата і кого впускає до своєї ванної. Але, чорт забирай… Це було сильніше за мене.

Сьогодні вдень я справді не зміг до неї приїхати. Спочатку позапланова нарада затягнулася майже на дві години, потім навалилися інші робочі питання: дзвінки, документи. Кілька разів я ловив себе на тому, що машинально перевіряю телефон, хоча сам же написав Агаті, що не встигаю.

Я вже не планував заїжджати сьогодні до Громового, хотів просто поїхати додому й закінчити роботу, але раптом дорогою побачив спеціалізований медичний магазин. Сам не зрозумів, навіщо зупинився. Кілька секунд сидів у машині, дивлячись на вивіску, а потім усе ж таки вийшов.

Консультант хвилин сорок розповідав мені про моделі, кріплення, регулювання та амортизацію. Я майже нічого в цьому не розумів, але чомусь обирав так, ніби це мало величезне значення. У підсумку купив новий візок. Сучасний. Легкий. Зручний. До біса дорогий. І, якщо чесно, був настільки задоволений цією покупкою, ніби зробив щось справді важливе. Напевно, саме тому вирішив одразу відвезти подарунок Астаф’євим, не попереджаючи Агату. Дорогою навіть упіймав себе на ідіотській думці, що Агата, можливо, вперше нормально мені усміхнеться. Чекав цього, як дитина подарунків на Новий рік.

Я постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз. Ніхто не відчинив. На телефонний дзвінок Агата теж не відповіла. Тоді я натиснув на ручку дверей — виявилося, не замкнено.

Усередині було тихо. Лише десь у глибині будинку працював телевізор. Я зайшов у коридор, зупинився і кілька секунд просто прислухався. Уже збирався пройти далі, як двері ванної відчинилися. І звідти вийшла Агата. А слідом — якийсь крендель.

Масажист Аріни, як з’ясувалося.

Я був приголомшений, якщо чесно. М’яко кажучи.

Приголомшений самою ситуацією і, головне, своєю реакцією на те, що відбувається.

Мене буквально прошило роздратуванням. Хоча кого я обманюю. Не роздратуванням. Ревнощами. Справжніми. Глухими. Неадекватними.

— Вікторе? — здивовано й збентежено промовила Агата. — Я думала, ти вже не приїдеш сьогодні.

Але я майже не чув її. Дивився на того Філіпа і в якийсь момент упіймав себе на абсолютно ненормальному бажанні — підійти, схопити його за комір і виштовхати надвір.

З одного боку, я чудово розумів: не маю жодного стосунку до особистого життя Агати. Жодного. Ми не разом. Я їй ніхто. Але з іншого… Якась уперта частина мене все одно вважала, що я маю право на пояснення.

Я віддав їй візок і вже майже спокійно вийшов від неї, але не витримав.

Після мого питання Агата схрестила руки на грудях і подивилася на мене з викликом.

— У нас із Філіпом немає конфлікту інтересів, — зухвало відповіла вона, змірявши мене штормовим поглядом.

А мені навіть цей шторм здавався привабливим. От же ж затягнуло...

— Ти думаєш, я спеціально до тебе залицяюся, щоб домогтися кращих умов? —  перефразував її слова.

Агата знизала плечима й вигукнула:

— Це ти мені скажи, що ти робиш.

Я відкрив рота, збираючись відповісти, але раптом зрозумів, що гадки не маю, як пояснити власну поведінку.

Що я роблю? Намагаюся вмовити її на угоду? Допомогти її доньці?

Чи просто шукаю будь-який привід бути поруч, бо… закохався?

Поки я думав, що відповісти, за моєю спиною пролунав голос Зої Іванівни:

— О, Вікторе... Ви залишитеся на вечерю? — з порога поцікавилася вона.

Я трохи посунувся вбік, даючи їй місце, і відповів:

— Був би радий, але не сьогодні.

Я кинув на Агату багатозначний погляд. Попрощався і вийшов.

…

Наступного дня я вирішив зустріти Астаф’єву просто в центрі: по-перше, подумав, що серед людей буду поводитися з нею адекватніше, а по-друге, хотілося краще дізнатися, що собою являє цей заклад.

Центр виявився великим, сучасним і дуже доглянутим. Кілька корпусів з’єднувалися акуратними доріжками, територією були розставлені лавки, а біля головного входу квітнули клумби.

Тут навіть була власна стайня і кінний майданчик.

Неподалік батьки гуляли з дітьми різного віку: хтось із дітей ходив самостійно, хтось пересувався у візках.

Як я дізнався пізніше, центр спеціалізувався на комплексній реабілітації дітей з інвалідністю. Більшість пацієнтів були дітьми з ДЦП.

Я застав Агату в її кабінеті. Точніше — у невеликій дитячій кімнаті. На полицях стояли коробки з іграшками, картки, конструктори та контейнери з матеріалами для занять. Із прочиненого вікна тягнуло теплим повітрям і запахом весни.

Агата стояла спиною до входу й сортувала предмети по прозорих пластикових контейнерах. Я став на порозі, випростався і тихенько покашляв. Астаф’єва різко обернулася й здивовано вигукнула:

— Вікторе?! Що ти тут робиш?

Її погляд одразу впав на букет білих тюльпанів у моїх руках.

— Захотів подивитися на центр. І тебе заодно зустріти.

— А-а...

— Це тобі, — я трохи простягнув квіти вперед.

Агата підійшла ближче. Коли вона нахилила голову, щоб понюхати квіти, мені здалося, що вона стримує усмішку. Вона, до речі, в неї була дуже мила.

— Гарні. Який привід? — вона підвела на мене очі, а потім знову повернулася до своїх контейнерів.

— Хочу вибачитися.

Вона кинула на мене нерозуміючий погляд.

— За той поцілунок. За вчора. За те, що...

Я раптом відчув, що хвилююся. Серйозно. Як хлопчисько.

Агата випросталася і з цікавістю подивилася на мене.

— За те, що не знаю, як правильно висловити свої почуття й наміри.