Розділ 15

Віктор

Я взагалі не зрозумів, як і чому це сталося. Що саме вистрілило мені в голову і сказало: поцілуй її.

Чи то це солодке весняне повітря. Чи то природа навколо, яка буквально кричала, що життя в нас одне і не можна весь час жити правильно, обережно й раціонально.

Чи то сама Агата. Справжня. Втомлена. Зламана життям і при цьому якимось неймовірним чином усе одно цілісна. Мене вражало, що після всього, через що їй довелося пройти, вона могла ось так просто лежати в траві й із серйозним виглядом розглядати хмари, ніби в цей момент це було найважливішим і найцікавішим заняттям у світі.

Ніби в її житті ще залишилося місце чомусь легкому. Чомусь красивому. Чомусь, окрім вічної боротьби. Я був просто зачарований нею. Її енергетикою. Її внутрішньою силою.

Тим, як вона трималася. Тим, як розмовляла з Аріною. Тим, як упиралася. Тим, як дивилася просто в очі й не намагалася сподобатися. І водночас тим, якою беззахисною вона іноді здавалася в короткі секунди втоми.

Мене тягнуло до неї душевно. І фізично теж. Причому настільки сильно, що це вже починало керувати мною, а не навпаки. Я взагалі не пам’ятав, коли востаннє мене так накривало поруч із жінкою, яка не фліртує, не грає й не намагається справити враження. А просто присутня поруч.

Я хвилювався. Почувався сімнадцятирічним хлопчиськом, який уперше в житті зібрався проявити ініціативу. І діяв теж як хлопчисько — імпульсивно. Зовсім не думаючи, як це сприйме Агата і як це взагалі виглядатиме збоку.

Не думаючи про те, що я взагалі-то приїхав сюди як представник компанії, яка збирається викупити її будинок і землю. Не думаючи про наслідки. Ні про що. Лише про те, що мені відчайдушно хочеться її поцілувати.

Її губи виявилися м’якшими, ніж мені уявлялося. І теплішими. І чуттєвішими, ніж я взагалі міг сподіватися. Перші секунди Агата ніби розгубилася. А потім раптом відповіла. Несміливо. Але відповіла. І від цього в мене всередині ніби щось остаточно зірвало.

Я ледь стримався, щоб не притягнути її до себе ближче. Але поцілунок тривав лише кілька митей. Агата сама перервала його. Різко. Ніби злякалася.

Вона голосно дихала, відвернувшись і продовжуючи дивитися в небо. Але сумніваюся, що тепер вона справді щось там бачила. Я й сам уже нічого навколо не помічав. Лише її збите дихання. І власне серце, яке калатало як навіжене.

За кілька секунд Агата різко підвелася й відійшла вбік, поправляючи волосся. А потім крадькома витерла сльози. Я не бачив самих сліз, але зрозумів це за рухами її рук. І від цього всередині неприємно кольнуло. Я теж підвівся слідом. Кілька секунд просто дивився на її спину, не розуміючи, що взагалі маю зараз сказати.

Уперше в житті я почувався настільки натхненним і водночас розгубленим поруч із жінкою.

— Агато, вибач...

Вона різко повернулася до мене.

— За що?

Я навіть трохи розгубився від її реакції.

— За поцілунок.

— А чому ти вибачаєшся за нього? Він був нещирим?

Вона знову дивилася просто мені в очі. Без можливості сховатися чи піти від відповіді. І я чесно сказав:

— Щирим.

— Тоді що?

Я провів рукою по лобі й видихнув.

— Не знаю... Це був просто порив.

— Ах, порив... — їдко повторила Агата, розводячи руками. — Як усе просто у вашому житті. Захотів — будуєш житловий комплекс де заманеться. Захотів — просто поцілував жінку, а потім вибачився, і все одразу стерлося з пам’яті. Як зручно!

Я мовчав. Тому що вже розумів: із цією жінкою не вийде розмовляти, як з іншими. Вона надто добре відчувала фальш. І надто багато пережила, щоб вірити в порожні емоції та чергові фрази. Але підібрати правильні слова я все одно не міг. Тому що сам до кінця не розумів, що зі мною відбувається.

— Нічого сказати? — твердо прошепотіла вона, підходячи ближче.

Між нами знову майже не залишилося відстані. Тільки тепер замість ніжності між нами стояла напруга.

— Тоді я скажу сама. Якщо ти не знаєш, навіщо тобі це — краще не роби.

Я витримав її погляд, який ніби бачив мене наскрізь. Але знову промовчав. Тому що Агата мала рацію. Я справді не знав навіщо. Або, принаймні, поки що не міг нормально пояснити це навіть самому собі. Мене просто тягнуло до неї. Сильно. І лякаюче, як для людини в моїй ситуації.

— Час повертатися додому, — уже спокійніше сказала вона.

Я мовчки кивнув, а потім підняв із землі мопед. Прокотив його в руках метрів двадцять, поки ми не вибралися на вершину пагорба. Увесь цей час Агата йшла позаду. І я чомусь особливо гостро відчував її присутність за своєю спиною.

Назад ми їхали вже зовсім інакше. Кожен ніби занурився глибоко у свої думки. До її будинку ми дісталися без пригод. Настрою продовжувати розмову сьогодні ні в неї, ні в мене вже не було.

Ми домовилися зустрітися у вівторок: я привезу попередню пропозицію, а Агата внесе свої правки. Вона погодилася, ввічливо попрощалася й попрямувала до будинку.

А я залишився стояти біля хвіртки. І відчував якусь болісну недомовленість. Ніби втрачаю щось важливе. Ніби маю сказати ще хоч щось. Зробити хоч щось.

Коли Агата вже підійшла до самого ґанку, я все-таки покликав її:

— Агато?..

Вона повільно повернулася.

Я зробив кілька кроків уперед, поки не вперся в низький паркан, і твердо сказав:

— Якби ситуація повторилася... я вчинив би так само.

Кілька секунд Агата просто дивилася на мене. Втомлена. Розгублена. Але горда й сильна. І в цьому стані красива до неможливості.

А потім вона сухо, майже байдуже, відповіла:

— І все одно не зміг би пояснити, навіщо тобі це...

Після чого швидко зникла за дверима.