Розділ 14

Агата

Мої побоювання щодо Арінки частково справдилися: ніч вона спала погано, часто прокидалася, кілька разів починала тривожно дихати й тихенько схлипувати крізь сон. Ми з мамою по черзі вставали до неї, поправляли ковдру, поїли водою, змінювали положення тіла, заспокоювали.

У підсумку до ранку не виспався ніхто. Крім самої Аріни. Вона нарешті міцно заснула вже під ранок і тепер мирно досипала своє, поки ми з мамою сиділи на кухні й буквально заливали в себе каву в надії хоч трохи ожити.

— Я вже стара для таких ночей... — втомлено бурмотіла мама, помішуючи ложечкою свій напій.

— А я, мабуть, ще ні, — втомлено пирхнула я, хоча почувалася анітрохи не краще.

Сьогодні взагалі очікувався максимально дивний день. Тому що Альбіна, яка вчора дізналася, що мама познайомилася з Віктором, вирішила терміново відновити світову справедливість і теж приїхати на знайомство з ним. Причому в її голосі телефоном звучав такий ентузіазм, ніби йшлося не про генерального директора будівельної компанії, а щонайменше про гастролюючого голлівудського актора.

— Божевільня... — бурмотіла я собі під ніс,  стоячи перед дзеркалом і застібаючи джинси.

Сьогодні, до речі, я була у своєму звичному одязі: джинси, світла футболка. Нічого особливого. Але укладку все-таки зробила. Не полінувалася. І тепер жахливо злилася на себе через це. Тому що чудово розуміла: якщо жінка встає раніше після безсонної ночі, щоб укласти волосся, — значить, причина все-таки є. Навіть якщо вона дуже старається робити вигляд, що жодної причини немає.

Віктор і Альбіна ніби спеціально змовилися. Під’їхали до нашої хвіртки практично одночасно. Оскільки Аріна ще спала, я одразу вийшла до них у двір, не бажаючи шуміти в будинку.

Підходячи ближче, я почула голос Віктора:

— Класний мопед. У мого сина колись теж був схожий. Я вже тисячу років на такому не катався.

Горовий, до речі, сьогодні виглядав зовсім інакше. Учора — поло, джинси, лофери. Такий дорослий, зібраний, статусний чоловік. А сьогодні — звичайна темна футболка, світлі шорти й кросівки. Ніби взагалі не генеральний директор величезної компанії, а чоловік, який зібрався у вихідний день на дачу.

І чомусь навіть такий образ йому пасував і анітрохи не псував та не применшував його переваг.

Коли я підійшла ближче, Альбіна саме з ентузіазмом вигукнула:

— То сідайте, покатайтеся! Агатку із собою беріть. Вона вам покаже наші мальовничі околиці. На ставок відвезе. Він у низині пагорбів, там тааак красиво...

Подруга хитро поглядала то на мене, то на Віктора, явно отримуючи величезне задоволення від того, що відбувалося.

— Альбін... — спробувала м’яко зупинити її я.

Але, здається, процес уже був незворотним.

— Що? — незворушно відмахнулася вона. — Арінка все одно спить. Віктору корисно ознайомитися з місцевістю. А тобі трохи розвіятися не завадить.

І, не чекаючи моєї відповіді, простягнула Віктору ключі. Той узяв їх абсолютно спокійно. Навіть не дочекавшись мого рішення. Лише перевів на мене погляд своїх темно-зелених очей. І в цьому погляді читалося щось дивне. Чи то запрошення. Чи то виклик. Чи то відверте: «Ну що, ризикнеш?»

Я витримала коротку паузу.

Потім несподівано навіть для самої себе сказала:

— Гаразд. Тільки спершу перевзуюся...

І швидко попрямувала до будинку, поки не встигла передумати.

...

— Ну що, готова? — ледь повернув голову Віктор, який сидів попереду.

— Угу... — видавила я, влаштовуючись позаду нього.

Руками я вхопилася за металеве кріплення багажника, хоча чудово розуміла, що на першій же вибоїні інстинктивно вчеплюся в нього самого. Горовий завів мотор і доволі різко рушив з місця, змусивши мене тихо скрикнути.

— Вибач, — одразу всміхнувся він. — Перевіряв твою реакцію.

— Дуже смішно...

Він тихо розсміявся, і від цього звуку всередині в мене чомусь стало одночасно тепло й тривожно.

Ми їхали за моїми вказівками. Покинули вулицю. Виїхали на трасу. Звернули на ґрунтовку вздовж лісосмуги.

Теплий вітер бив в обличчя, волосся постійно вибивалося з хвоста, сонце приємно гріло руки. У якийсь момент мені в око залетіла мошка, і довелося зупинитися. Поки я намагалася її дістати, Віктор стояв поруч, мовчки спостерігаючи за мною.

А потім ми знову поїхали далі. Повз поля. Повз молодий дубовий гай. Повз високу траву, яка хвилями гойдалася від вітру. І нарешті зупинилися на вершині пагорба.

Праворуч угорі цвіли фруктові дерева — дика груша й терен. Я знала це від Альбіни, оскільки ми часто з нею приїжджали сюди. Попереду тягнулася звивиста дорога, що потопала в густій зелені та польових квітах. А в самому низу розкинувся ставок, у якому відбивалися небо й величезні білі хмари.

— Красиво... — неголосно промовив Віктор.

Я тихо погодилася й на секунду заплющила очі. Глибоко вдихнула. Повітря пахло цвітінням, теплою пилюкою, прогрітою травою і трохи — бензином від старенького мопеда. І ще — Віктором. Чомусь саме це я відчувала особливо гостро.

На секунду в голові раптом виникла зовсім неможлива картина.

Ніби ми пара. Ніби це наше звичайне життя. Ніби в нас немає дітей і турбот. Лише дві собаки. І життя в своє задоволення. Для себе й одне для одного.

І від цієї безглуздої думки в мене несподівано защипало очі. Я швидко змахнула сльози, що підступили, і бадьоро сказала:

— Можемо спуститися до ставка й виїхати з того боку.

— Гаразд... — надто задумливо відгукнувся Віктор, ловлячи мій погляд у бічному дзеркальці.

Я одразу опустила очі й знову вхопилася за багажник.

Ми повільно поїхали вниз пагорбом, ловлячи обличчями теплий вітер. Трохи постояли біля води, слухаючи плескіт води від жаб, які стрибали десь біля очерету.

А потім почали підніматися вгору. Але той бік пагорба виявився набагато звивистішим і крутішим. Мопед відчайдушно тарахкотів, смикався й ледь тягнув нас.