Розділ 13

Віктор

Мене не довелося довго вмовляти. Я погодився залишитися на обід одразу.

По-перше, не хотілося відмовляти Зої Іванівні. Вона запрошувала так щиро й по-домашньому тепло, що сказати «ні» було б просто неввічливо.

По-друге, мені справді хотілося ще трохи поговорити з Агатою. За час прогулянки я так і не встиг з’ясувати всього, що планував. Чим більше я дізнавався про Аріну та їхнє життя, тим чіткіше розумів, наскільки багато важливих деталей ще упускаю.

Ну а по-третє... я банально був голодний.

Із кухні тягнуло таким запахом смаженої картоплі й грибів, що шлунок уже недвозначно нагадував про себе.

Агата, на відміну від матері, навіть не намагалася приховувати, наскільки їй не сподобалося моє рішення залишитися. Причому настільки демонстративно не намагалася, що це було майже кумедно. Щоправда, вже за десять хвилин я зрозумів причину її роздратування.

Зоя Іванівна взяла окрему тарілку для Аріни й пішла годувати онуку до кімнати. А ми з Агатою залишилися на кухні вдвох.

Перед нами на столі стояли дві глибокі тарілки зі смаженою картоплею, политою густим грибним соусом. Поруч лежала хлібна нарізка, стояла тарілка з овочевим салатом і дві високі склянки з темно-червоним ягідним морсом. Їжа була найпростішою. Але виглядало все настільки по-домашньому й апетитно, що я раптом упіймав себе на дивній думці: здається, сто років не їв у такій атмосфері.

Деякий час ми їли мовчки. Між нами зависла напружена тиша, яку раз по раз порушували не менш напружені погляди Агати. Вона явно була десь далеко у своїх думках. Надто тиха й насторожена. Її настрій різко змінився після прогулянки, і я був майже впевнений, що причина цієї зміни — я.

Я спробував завести розмову.

— Як Аріна їсть? Немає проблем із ковтанням?

Так, я вже знав про труднощі, які можуть виникати на останній стадії синдрома Ретта.

Агата спершу підняла на мене здивовані очі, а потім спокійно відповіла:

— Серйозних проблем поки немає. Але останні кілька років їжу доводиться розминати виделкою.

Я кивнув, і між нами знову запанувала мовчанка. Вона на мене тиснула, і в якийсь момент я не придумав нічого кращого, ніж відверто запитати в Агати:

— Ви засмутилися через те, що я залишився на обід? Докучаю вам?

Агата знову виринула зі своїх думок і подивилася на мене так уважно, ніби тільки зараз по-справжньому побачила.

І я знову впіймав себе на тому, що її неймовірні очі неможливо описати простими словами. У них було надто багато всього одразу. Втома. Сила. Настороженість. Розум. Якась доросла, важка мудрість. І водночас — дивовижний спокій, який не кричить про себе, а просто існує всередині людини. І це мене зачіпало. Надто сильно, як для людини, яка сиділа тут, щоб вирішувати бізнес-проблеми компанії...

— Ні, — тихо відповіла Агата за кілька секунд. — За Аріну переживаю.

— А що не так?

Я справді нічого не помітив. Прогулянка пройшла спокійно. Аріна навіть виглядала задоволеною. Агата трохи відвела погляд і неголосно пояснила:

— Після емоційних днів у неї часто бувають погіршення. Перезбудження, напади, проблеми з диханням... Іноді вона потім майже не спить уночі. Тому я завжди переживаю, коли в неї забагато вражень.

Її відвертість чомусь зворушила мене сильніше, ніж мала б. І саме в цей момент я раптом ляпнув зовсім недоречно:

— Давай на «ти»?

Мабуть, це прозвучало дивно. Надто раптово. Надто особисто для нашого спілкування. Але цієї миті це було моїм щирим бажанням.

І Агата несподівано спокійно відповіла:

— Давай.

На кілька секунд усе знову стихло. Ми обоє нерухомо сиділи навпроти одне одного, забувши про їжу. Я раптом упіймав себе на тому, що розглядаю її обличчя надто уважно. Вона моє — також.

Агата першою вирвалася з цієї дивної мовчанки. Глянула на годинник і вже діловим тоном сказала:

— Можеш залишитися на чай, якщо хочеш. А мені час у центр.

— З Аріною?

— Ні. Я підробляю там двічі на тиждень. Дефектологом.

Вона ввічливо усміхнулася й одразу підвелася з-за столу, починаючи збирати посуд.

«То ось чому вона так виглядає...» — з якимось дивним роздратуванням подумав я. Чомусь ця інформація несподівано зачепила мене.

Я теж підвівся.

— Давай я тебе відвезу.

Агата завмерла з тарілкою в руках.

На секунду в її очах майнула розгубленість, але потім вона ніби миттєво нагадала собі, хто я такий і навіщо тут. Представник компанії, яка хоче забрати їхній будинок. Грубо кажучи.

— Не треба, — впевнено відповіла вона. — Я пройдуся пішки. Як завжди.

— Я не з ввічливості пропоную. У мене просто ще залишилися запитання.

Астаф’єва тихо поставила тарілку в мийку й подивилася на мене трохи уважніше.

— Дорога до центру машиною займе хвилини три. Навряд чи ти встигнеш дізнатися щось важливе за цей час.

— Я можу почекати на тебе після роботи.

Розумів, що це вже звучить зухвало. І надто самовпевнено. Але чомусь зупинятися не хотілося.

Агата кілька секунд просто дивилася на мене широко розплющеними очима, явно намагаючись зрозуміти мої справжні мотиви.

— У мене три заняття по сорок п’ять хвилин, — повільно промовила вона. — Це більше двох годин.

— Тоді я можу приїхати завтра.

— Завтра неділя. У тебе немає планів із сім’єю чи своїх справ?

— Немає.

Запала пауза. Агата дивилася на мене так уважно, ніби намагалася розв’язати якусь складну задачу. Ніби не могла зрозуміти, навіщо дорослому забезпеченому чоловікові взагалі витрачати стільки часу на чужу сім’ю та хвору дитину.

Чесно кажучи, я і сам до кінця цього не розумів.

Нарешті вона тихо зітхнула і сказала:

— Добре. Приїжджай завтра в цей самий час.