Розділ 12

Агата

Не те щоб я спеціально чепурилася для генерального директора з метою йому сподобатися, але й приховувати очевидне було б дурно: так, я продумала свій зовнішній вигляд. І так, певна мета в мене все-таки була.

У людській психології існує простий закон: чим привабливіше ти виглядаєш, тим більше викликаєш прихильність співрозмовника. Люди охочіше довіряють красивим, доглянутим, упевненим у собі людям. Тож це був голий розрахунок. Жодної романтики. Жодних дурниць. Лише спроба втримати контроль над ситуацією.

Але, здається, психологією захоплювалася не тільки я.

Віктор теж сьогодні виглядав інакше. Не кардинально — радше в дрібницях. Але саме такі дрібниці чомусь впадають у вічі найбільше. Наприклад, він поголився. Це я помітила одразу. Учора його обличчя вкривала легка щетина, яка робила його ще дорослішим і трохи небезпечним на вигляд. Сьогодні шкіра була гладенькою, і через це він ніби виглядав свіжішим і молодшим. Хоча, можливо, мені просто здалося.

Про квіти я взагалі мовчу.

Готова посперечатися: спочатку він хотів подарувати їх мені. Щоб викликати прихильність. Пом’якшити атмосферу. Пустити пилюку в очі своїм красивим жестом. Просто я вчасно його розкусила, і йому довелося швидко викручуватися.

Втім, викрутився він гідно.

Ще й Арінку зумів зацікавити прогулянкою. Уперше за останні три дні.

— Допомогти її перенести? — запропонував Віктор, щойно зрозумів значення погляду Аріни в бік вікна.

— Так. Тільки я спершу підкочу візок.

Я підвелася й підійшла до Арінкиної «карети», як ми з мамою іноді її називали. Реабілітаційний візок був уже стареньким, важким, громіздким і дуже незручним за сучасними мірками. Майже без нормальної амортизації, зі скрипучими колесами й надто жорсткою спинкою. Саме тому й отримав своє іронічне прізвисько.

Але «карета» все одно краща, ніж нічого. Або, як жартувала Альбіна, краща, ніж кінь без сідла.

— Я зайду з цього боку, а ви — з того, — почала пояснювати я, встановлюючи візок поруч із ліжком. — Треба притримувати під пахвою й під стегнами. Головне — не тягнути. І плавно.

Я прибрала з колін Аріни ромашки й обережно поправила їй сукню.

— Зрозумів, — спокійно кивнув Віктор, підходячи ближче. — Думаю, я й сам упораюся. Вона зовсім легка.

У мене всередині щось неприємно кольнуло від цих слів.

— Двадцять дев’ять кілограмів, — тихо відповіла я, сама не знаю навіщо. — Готові?

Я трохи нахилила тулуб доньки вперед, допомагаючи Горовому зручніше просунути руку.

Віктор зробив усе саме так, як я пояснила. Без метушні. Без незручності. Без того страху, який зазвичай з’являється в людей поруч із хворими дітьми. Він обережно підняв Аріну, міцно, але дуже акуратно притискаючи до себе, і за кілька секунд вона вже сиділа у кріслі.

— Дякую, — вигукнула я, починаючи застібати ремені фіксації.

— Дурниці, — спокійно відповів він і одразу відійшов до дверей, відчиняючи їх перед нами.

Я повільно покотила візок коридором, за звичкою розповідаючи Аріні про те, які принади чекають на неї під час майбутньої прогулянки.

— Зараз подивимося квіточки... Потім поїдемо до гойдалок... Може, навіть кота сусідського зустрінемо... — ляпнула я, а потім згадала, що всі сусіди вже переїхали.

Коли ми зрівнялися з Віктором, він раптом запитав:

— Ваші проходи ширші за стандартні?

— Так. Щоб візок нормально проїжджав. І ліжко, якщо знадобиться.

Він коротко кивнув, уважно оглядаючи коридор.

— А крісло давно в Аріни?

— Років сім, мабуть, — відповіла я, поки ми перетинали вітальню. — Нам його видали, коли стався перший сильний регрес. Тоді вона почала погано ходити. Постійно падала. Але все ще могла вставати самостійно.

Віктор відчинив вхідні двері, і тепле вуличне повітря одразу ввірвалося до будинку.

— Потім ми дізналися про реабілітаційний центр, — продовжила я вже надворі. — Переїхали сюди. Почали активно займатися. І приблизно за пів року вона знову змогла ходити сама. Недовго, щоправда... За кілька років знову відкат.

Віктор слухав дуже уважно. Не перебивав. Не вставляв чергових фраз співчуття. І чомусь саме це викликало найбільшу прихильність. Але я не розслаблялася.

— А вдома вона завжди пересувається в кріслі? — уточнив він.

— Зараз так. Але й це рідкість. Останні місяці витягти її з ліжка майже неможливо.

Запала коротка пауза.

А потім Віктор раптом зупинився й запитав:

— Можна я?

Він кивнув на ручки візка.

— Можна, — знизала плечима я, відходячи трохи вбік.

Чомусь було дивно дивитися, як сторонній чоловік, який не є лікарем, везе мою доньку нашою вулицею. Але Аріну це, здається, зовсім не бентежило.

— Скільки часу займає дорога до центру? — заговорив Віктор за кілька хвилин.

— Хвилин вісім. Тут хороша дорога. Асфальтована.

Ми наблизилися до будинку, біля якого Горовий нарвав ромашок. Занедбаний палісадник давно заріс травою й квітами. Поміж ромашками миготіли ще якісь маленькі жовті й блакитні квіточки, назв яких я не знала.

Віктор розвернув візок так, щоб Аріні було краще видно клумбу, а потім присів поруч із нею.

— Хочеш, зірву ще квітку?

Аріна ледь помітно усміхнулася.

— Яку? Жовту?

Вона ніяк не відреагувала.

— Блакитну?

Цього разу Аріна на секунду міцно заплющила очі.

— Це означає «так», — пояснила я, ловлячи погляд його темно-зелених очей, які мружилися від сонця.

Віктор зірвав блакитну квітку й обережно вклав її Аріні в руку. Вона одразу почала смикати пальцями пелюстки.

І чомусь саме в цей момент я відчула щось дивне, але приємне. Не щастя, не радість. А якійсь хвилюючий спокій.

Пізніше Віктор запропонував доїхати до реабілітаційного центру, щоб подивитися дорогу й саму будівлю. Я не заперечувала. Хоч і здивувалася, що він тут раніше ще не бував.