Розділ 9

Агата

— Дорослого, привабливого і статусного! Небезпечного! Ось кого вони прислали до мене цього разу! — емоційно розповідала я Альбіні по відеодзвінку.

Поки мама годувала вечерею Аріну, я вийшла у двір, щоб поговорити зі своєю найкращою подругою. Альбіна — єдине, що залишилося в мене від минулого життя. Вона була мені як сестра. Ми разом навчалися в школі, потім разом вступили на фармацевтичний факультет. Обидві збиралися стати фармацевтами. Але на передостанньому курсі я завагітніла і так і не закінчила навчання. Альбіна встигла трохи попрацювати за фахом. А коли Аріні у два з половиною роки поставили діагноз «синдром Ретта» і мій чоловік пішов у захід сонця, Альбіна вивчилася на медсестру й постійно допомагала мені. Сама вона теж залишилася без чоловіка: той пішов, коли дізнався, що Альбіна безплідна. Нового чоловіка вона навіть не шукала. Поставила на собі хрест.

Усі ці роки подруга була поруч і підтримувала мене. А шість років тому навіть переїхала ближче. Альбіна працювала медсестрою в реабілітаційному центрі. Щоправда, жила не в Громовому, а на сусідньому хуторі — Велика Балка. Але завжди була готова сісти на свій мопед і приїхати до мене й Арінки, за що я завжди буду їй вдячна.

— Боже, Боже, подруго... Тримайся! — і співчутливо, і весело вигукнула Альбіна.

Потім вона сказала щось іще, але зв’язок погіршився.

— Альбіно, повтори! Я не чую! — крикнула я в екран телефону.

Картинка зависла на її перекошеному обличчі.

— Та щоб тебе...

За секунду дзвінок обірвався. Я роздратовано видихнула й подивилася на екран. Майже одразу прийшло повідомлення: «Буду за пів години. Таке треба обговорювати особисто».

Я мимоволі усміхнулася. Іноді мені здавалося, що без Альбіни я б давно зламалася. Я написала, що чекаю на неї, вкотре дякуючи долі за те, що в моєму житті є ця прекрасна жінка.

Поки Альбіна їхала, ми з мамою обтерли Аріну вологим рушником, почистили їй зуби й переодягли в піжаму — на випадок, якщо вона засне за переглядом мультиків. Мама й Аріна зраділи приїзду подруги: вони обидві любили її як рідну. Альбіна вміла приносити із собою життя навіть у наш втомлений і змучений дім. З нею ставало легше дихати. 

Коли за сорок хвилин у дворі нарешті заторохтів знайомий мопед, Аріна одразу пожвавилася.

— Ааааа... — протягнула вона радісно, щойно Альбіна з’явилася у дверях.

Наче намагалася вимовити її ім’я.

— Ну привіт, моя булочка! — засміялася Альбіна, одразу нахиляючись до Аріни й цілуючи її в лоб.

Потім хвилин десять вони з мамою обговорювали новини, сусідів Альбіни, ліки й якусь нову медсестру з центру реабілітації, де також працювала й моя мама — санітаркою, а потім ми з подругою пішли на кухню.

Я заварила чай і дістала цукерки з печивом. Сіла та подивилася на подругу. 

Подумала, що Альбіна ще більше погладшала за останні кілька місяців. Колись перша красуня нашого курсу, Альбіна не мала відбою від залицяльників. У неї й досі були неймовірно красиві сині очі, пухкі соковиті губи та густе чорне волосся з ідеальним глянцевим блиском, якому всі завжди заздрили.

А після звістки про безпліддя, нескінченного лікування найрізноманітнішими методами, схваленими МОЗ і не дуже, після того, як від неї пішов чоловік, в Альбіни почалися проблеми з гормонами. За кілька років вона підлікувалася, але позбутися зайвої ваги, яка тоді з'явилася, подруга й досі не змогла.

Хоча я, звісно, любила її в будь-якій комплекції й за кожної нагоди казала їй про це.

— Ну, давай ще раз. Що там за такий небезпечний генеральний директор? — перервала мої думки подруга.

Я зітхнула й переказала все те саме, що й по телефону. Як Віктор виглядав. Як дивився. Як розмовляв. Як спокійно тримався. Як уважно слухав.

— Угу... — багатозначно відгукнулася Альбіна. — І що думаєш?

— Не знаю я, Альбіно! Навіщо аж гендиректора посилати, а? Це підозріло...

— Ну для ефекту. Мовляв, подивіться, як це для нас важливо. Які ми відповідальні. Індивідуальний підхід і все таке.

Запала пауза.

— А що, він і справді красень? — раптом хитро примружилася подруга.

— Так.

— Прямо так?

— Прямо дуже так.

— Одружений?

Я завмерла.

— Не знаю.

— Обручка була?

— Не пам’ятаю. До чого ці запитання, Альбіно?

Подруга кілька секунд мене ігнорувала, щось друкуючи в телефоні.

— Це він?

Вона повернула до мене екран. На фото був Віктор. У строгому темному костюмі. З тим самим спокійним важким поглядом. І з легкою сивиною у волоссі.

Навіть на фотографії він виглядав лячно привабливим.

— Він.

— Горовий Віктор Ігорович. Так... Генеральний директор… Сорок вісім років... Бла-бла-бла… О, ось! Розлучений. Ну точно!

Подруга загадково замовкла, відкушуючи маленькі шматочки вівсяного печива з журавлиною й свердлячи мене очима.

— Альбіно, про що ти говориш?

— А тобі не здається, що... — вона інтригуюче звела брови докупи.

Ясності мені це не додало.

— Що?

— Що вони спеціально його прислали?

— У якому сенсі?

— Ну... щоб спокусити тебе...

Я вибухнула сміхом. Гучним, майже істеричним.

— Спокуси-ии-ити? — давлячись сміхом, пищала я. — Мее-енеее??? Альбііііно!

Але подруга залишалася серйозною, і мій веселий запал почав потроху згасати.

— Ой, Господи... Ну як скажеш... — у мене ще виривалися окремі смішки.

— Я серйозно, Агато.

— Та ну, припини...

— Не припиню. Законними методами вони від тебе нічого не доб’ються. Тиснути — теж не вийде. Ти вперта. Скандальна. Документи знаєш краще за половину чиновників.

— Дякую.

— Не перебивай. А тут з’являється красивий, дорослий, багатий, харизматичний чоловік. Дуже уважний. Дуже розуміючий. Дуже залучений.

І чомусь я одразу згадала, як Віктор дивився на Аріну.

І як сказав їй, що вона красива.