Розділ 8

Віктор

Решту дня я був зайнятий зовсім не робочими питаннями. Усі папери, звіти, кошториси й дзвінки несподівано відійшли кудись на другий план. Натомість я кілька годин поспіль сидів за комп’ютером і методично прочісував інтернет у пошуках інформації про синдром Ретта.

Читав медичні статті. Форуми батьків. Історії сімей. Дивився інтерв’ю з лікарями та короткі ролики про дітей із цим діагнозом. Чим більше я дізнавався, тим важче ставало всередині.

Приємного в цій інформації було мало. А точніше - нічого.

Хвороба, яка повільно забирає в дитини здатність говорити, ходити, їсти, контролювати власне тіло. Хвороба, за якої батьки роками спостерігають, як їхня дитина ніби поступово зникає всередині самої себе. І при цьому — жодної надії на покращення. Лише нескінченна боротьба за уповільнення погіршень.

Я спіймав себе на тому, що вже хвилин десять просто дивлюся в монітор, нічого не читаючи. Перед очима стояла Аріна. Її величезні блакитні очі. Тонкі пальці, що стискають іграшкового слоника. І Агата — втомлена, напружена, але напрочуд сильна.

Я протер очі й продовжив читати: мені було важливо дізнатися якомога більше. Я хотів, щоб завтрашня розмова виявилася корисною та продуктивною. Для нас обох.

Близько п’ятої вечора у двері кабінету без стуку зазирнув Петя Тітов.

— Живий? — весело поцікавився він, спираючись плечем об дверний косяк.

— Поки що так, — втомлено всміхнувся я.

— Тоді пішли провітримо твою депресивну голову. Весна надворі взагалі-то.

Я хотів відмовитися. Настрою кудись їхати не було. Але Тітов, як завжди, не надто цікавився чужими запереченнями.

За двадцять хвилин ми вже сиділи на затишній терасі ресторану неподалік від офісу. Весняний вечір видався несподівано теплим. У повітрі пахло свіжістю, сигаретним димом і квітучими деревами. За сусідніми столиками тихо сміялися люди, дзвеніли келихи, грала якась розслаблююча музика.

Петро розвалився в кріслі з виглядом людини, у якої в житті взагалі не існує проблем. Курив і ліниво потягував віскі з льодом. Я обмежився холодним пивом.

— Ну що, як з’їздив? — з очевидною цікавістю запитав приятель, хитро примружившись. — Левиця тебе своїми кігтиками не пошматувала?

Я лише похитав головою.

— Що? Давай викладай! — Тітов швидко докурив сигарету, загасив її й уп’явся в мене своїми світло-сірими, майже прозорими очима. — Не томи.

— Та що розповідати, Петь… — неохоче почав я.

І несподівано зрозумів, що справді не хочу обговорювати Агату з ним. Принаймні — у звичній для Петі манері.

— Зізнавайся, хоч і не молода, а нічого така, так? — без жодної делікатності продовжив він і хрипко розсміявся.

Я тихо пирхнув.

— Що? — обурився Тітов. — Ти ж сам говорив про особистий підхід!

Очі приятеля відверто світилися веселими й вульгарними натяками. Я неохоче всміхнувся, розуміючи, що саме він має на увазі під «особистим підходом». Іноді я щиро не розумів, як Петька взагалі доріс до ради директорів.

— Петь, я не це мав на увазі, — серйозно відповів я й зробив ковток пива.

— Ага-ага. Звісно.

Я виразно підняв брови.

— Та годі тобі. Може, це взагалі був би найдієвіший метод. У тієї твоєї Агати, мабуть, сто років мужика не було. А тут такий солідний красень, як ти.

Я втомлено закотив очі.

— Господи, ти невиправний, Тітов... Роки минають, а ти як думав членом, так і думаєш...

— А що? — Петро вдоволено знизав плечима. — Жінкам подобаються дорослі, спокійні, забезпечені мужики. Особливо втомленим жінкам. А нашій компанії, як ти пам’ятаєш, дуже потрібно задобрити одну таку.

Я багатозначно промовчав.

— До речі, — одразу переключився він, — у тебе самого коли востаннє хтось був?

Чесно кажучи, давно. Близько року тому. І найдивніше — мене це майже не турбувало.

Чотири роки тому ми розлучилися з дружиною. Без скандалів, зрад і ненависті. Просто в якийсь момент зрозуміли, що давно перестали бути чоловіком і дружиною. Були друзями. Батьками. Партнерами по побуту. Але не людьми, які люблять одне одного як чоловік і жінка.

Усе почало розвалюватися після народження другої дитини. Не знаю, у чому була справжня причина. Можливо, гормони перестали діяти. Можливо, ми з Ольгою подорослішали й змінилися. Можливо, ще щось. Тільки замість того, щоб розібратися і спробувати створити якісь нові спільні сенси, ми стали ще більше чіплятися за минуле. Намагалися відтворити ті моменти, які колись робили нас щасливими. Чомусь вирішили, що нам у цьому допоможе третя дитина. Не допомогла. А якщо говорити чесно, то вона ще сильніше висвітлила всі проблемні місця. І тріщина, яка давно утворилася, перетворилася на досить очевидний розкол. Кілька років пішло на те, щоб якось балансувати на краю цієї прірви.

Ми обоє надто довго вдавали, що все нормально. А потім вирішили чесно визнати очевидне й не вимагати одне від одного того, чого не могли (та й уже не хотіли) дати. Рішення було ухвалене обопільно. Ми продовжували жити як зразкова родина заради дітей, вирішивши відкласти офіційне розлучення до повноліття молодшої доньки. 

Перші два роки після розлучення я разом із Тітовим справді пустився берега. Майже щотижня нова дівчина. Молода, звісно. Ресторани, алкоголь, готелі. Знайомства, легкість, свобода.

Спочатку це навіть здавалося веселим. Потім — звичним. А далі різко стало порожнім і безглуздим. Аж до відрази.

За той період я ніби переситився всім цим на кілька років уперед. Петя й досі час від часу намагався втягнути мене назад у свою нескінченну карусель двадцятип’ятирічних моделей, фітнес-тренерок, блогерок і чиїхось колишніх дружин.

Але мене вже давно не тягнуло.

Ні, фізично все було гаразд. Тут гріх скаржитися. Просто красиві тіла перестали чіпляти. Мабуть, тому що всі вони почали здаватися однаковими. А може, вони й справді такими були. І зовні, і за розмовами, і навіть за дотиками. Усе однакове! І за всією цією однаковою ідеальністю чомусь майже нічого не відчувалося.