Розділ 7

Віктор

Візит до Агати Астаф’євої видався непростим, нічого не скажеш.

Важко бачити дитину, яка замість того, щоб стрибати, бігати, сміятися, дорослішати й відкривати для себе світ, повільно та болісно згасає у тебе на очах. Ще важче — бачити матір цієї дитини. Жінку, яка змушена спостерігати за цим щодня. Прокидатися з цим. Засинати з цим. Жити всередині цього нескінченного страху, втоми й болю, від яких неможливо взяти вихідний.

Боляче навіть уявити, що відчуває Агата кожного дня. Як вона тримається. Де бере сили усміхатися доньці, відповідати на запитання лікарів, шукати гроші, боротися, сподіватися і при цьому не збожеволіти.

І особливо нестерпно усвідомлювати, наскільки жорстоким і несправедливим буває світ.

Особливо тоді, коли сам ти від цієї жорстокості майже ніколи по-справжньому не страждав.

Звісно, у моєму житті траплялися проблеми. Діти хворіли. Із дружиною бували важкі сварки. На роботі виникали кризи, конфлікти, збитки. Іноді здавалося, що все летить шкереберть. Але якщо дивитися чесно — це були звичайні життєві труднощі. Неприємні, нервові, але не катастрофічні.

У мене ніколи не було серйозних проблем із житлом, грошима чи здоров’ям близьких. Мені не доводилося годувати собаку через трубочку після операції на гортані. Не доводилося бачити, як горить власний будинок. Не доводилося ночами гарувати на низькооплачуваній роботі, намагаючись вижити. Не доводилося роками доглядати лежачого родича. Не доводилося жити з думкою, що твоя дитина невиліковно хвора і з кожним роком їй стає лише гірше.

Так, із подібним стикалися мої знайомі. Хтось кілька разів розлучався. Хтось ховав батьків надто рано. Хтось втрачав бізнес. Але особисто мене життя наче берегло.

Найважчою подією, яку я досі міг згадати, була хірургічна операція в студентські роки. Мої ікла чомусь вирішили рости горизонтально й ніяк не збиралися прорізати ясна. Довелося втручатися хірургам. Тоді мені було страшно й боляче. Щелепа боліла днів десять. Здавалося, що гірше вже бути не може. Зараз навіть смішно згадувати.

Після сьогоднішнього дня я вперше по-справжньому відчув, наскільки тепличним і спокійним було моє життя.

Сьогодні я надто гостро сприйняв усе, що відбувалося в домі Астаф’євих. Напевно тому, що вперше опинився настільки близько до чужої біди. Не почув про неї мимохідь. Не прочитав новину. Не переказав гроші у фонд і не пішов далі у своїх справах. А побачив усе на власні очі.

На хвилину я уявив один день із їхнього життя. Спробував зрозуміти, де Агата бере сили, щоб жити. І вкотре захопився її силою духу.

Звісно, я збирався виконати план будівельної компанії й викупити цю ділянку, але й допомогти Астаф’євим теж збирався. Чесно, щиро і по максимуму. Вони на це заслуговували.

Щоправда, сьогодні я був непідготовлений: я нічого не знав про синдром Ретта і про життя таких дітей, як Аріна. Тому ставив Агаті багато різних запитань. Можливо, деякі з них були недоречними, але я хотів дізнатися якомога більше.

Та в якийсь момент я впіймав погляд Аріни: він був дорослим, розуміючим і дуже сумним. Серце стискалося від вигляду цієї шістнадцятирічної дівчинки, яка виглядала значно молодшою за свій вік і дуже болісною. Худеньке, трохи перекошене тіло, бліда тонка шкіра, світле волосся, розтріпане по подушці, тендітні пальчики, що стискали іграшку, красиві блакитні очі, які здавалися величезними...

Мені раптом подумалося, як же, мабуть, багато і часто Агата чула ці нескінчені запитання. Від лікарів. Від фондів. Від соцслужб. Від чужих людей на кшталт мене. Скільки разів їй доводилося пояснювати очевидне. Скільки разів — збирати себе по шматках після таких розмов.

Мені захотілося сказати щось тепле й людяне.

Я присів біля Аріни й сказав, що вона красива.

Агата спершу розгубилася, потім напружилася. Але коли почула тихий сміх доньки...

Її обличчя потеплішало, осяялося щасливою усмішкою. Дуже сумною, але щасливою. Від якої всередині мене щось болісно здригнулося.

Більше я вирішив їх сьогодні не мучити. Напросився приїхати завтра, щоб дізнатися ще дещо. Агата не заперечувала.

Поки вона проводжала мене до дверей, я помітив у вітальні стіл, заставлений клубками ниток різних відтінків і швейним приладдям. Я різко зупинився.

— А це що?

Агата простежила за моїм поглядом і гостро всміхнулася: до неї поверталася її войовничість.

— А на що схоже, генеральний директоре?

Я поблажливо усміхнувся у відповідь і пояснив:

— Я зрозумів, що це нитки для в’язання. Ви в’яжете?

— Так.

— На продаж?

— Так. Дитячі речі.

Агата відповіла спокійно, але я чомусь одразу уявив її ночами за цим столом. Коли Аріна вже спить. Коли в будинку тихо. Коли потрібно заробити ще бодай трохи грошей.

Я нічого не відповів, бо не знав, що тут можна сказати.

Попросив у Агати номер телефону, пообіцяв заїхати завтра в цей самий час і поїхав до офісу.