Розділ 6

Агата

Не знаю, чому вирішила впустити до будинку цього чоловіка. Нікого з його колег не впускала, а тут...

Поки ми йшли до кімнати Аріни, я переконувала себе, що мені просто цікаво, що він зможе нам запропонувати. Але, якщо говорити чесно, я просто хотіла ще трохи помилуватися цим чортівськи привабливим чоловіком.

Вже не молодий. На вигляд йому було точно більше сорока. Але, здається, цей Віктор був із тих чоловіків, які з віком стають лише розкішнішими. Високий. Вищий за мене на голову, а то й більше, хоча я не з низьких. Широкі плечі та грудна клітка, сильні руки, спокійна впевнена хода. Тіло потужне, але водночас граційне. Думаю, не стільки від тренувань — радше від природи. А його чорні джинси й тонкий темно-сірий реглан лише підкреслювали те, як він добре складений.

Чорне волосся середньої довжини було припорошене сивиною. Той самий витончений ефект, який називають «перець із сіллю». Йому пасувало. Засмагле обличчя було вкрите короткою щетиною кольору волосся. А очі мали неймовірний зелений відтінок: темний, глибокий — вони здавалися майже карими. Таких я ще не бачила.

Я взагалі ніколи не зустрічала таких чоловіків. Віктор був схожий на одну з тих вікових моделей, які трапляються в рекламі дорогих годинників, елітних парфумів чи алкоголю, — спокійний, статусний, упевнений у собі. До речі, годинник на його руці був. Дорогий чи ні — не знаю. І пах Віктор приємно. Трохи мускусно, трохи фруктово, трохи деревно.

Напевно, спеціально прислали найголовнішого й найкрасивішого... — сердячись, але все ж продовжуючи нишком милуватися ним, подумала я.

Невдовзі ми зупинилися біля кімнати Аріни. Двері були відчинені. Донька лежала на боці, тримаючи в руках свого улюбленого м’якого слоника.

— Можна зайти? — неголосно запитав Віктор, кинувши на мене запитальний погляд.

Я кивнула. Чоловік ступив крок усередину. Я пройшла слідом і сіла на край ліжка. Аріна перевела очі на нашого відвідувача.

— Привіт... — невпевнено озвався Віктор, усміхаючись доньці.

— Аріна, — підказала я.

— Аріна, — чоловік м’яко кивнув і підійшов трохи ближче, але без зайвої нав’язливості. — А мене Віктором звати.

Аріна уважно дивилася на нього своїми великими блакитними очима, злегка стискаючи пальцями потерте вухо слоника. Потім тихо видала короткий звук — чи то зітхання, чи то стогін який означав її невпевнене привітання.

Я машинально усміхнулася.

— Вона так іноді відповідає, — пояснила я.

— Зрозумів... — Горовий кивнув так серйозно, ніби йому повідомили щось справді важливе.

— Як називається її захворювання? — трохи винувато уточнив він, підійшовши ще на пів кроку ближче.

— Синдром Ретта.

Віктор дістав телефон, мабуть, записуючи цю інформацію в нотатки.

— Це вроджене?

— Так. Мутація гена.

Чоловік ледь кивнув, а потім почав оглядати кімнату. Не поверхово, як це роблять люди з ввічливості, а уважно, вдумливо. Його погляд затримувався на кожній деталі: на м’яких бортиках ліжка, на спеціальному кріслі біля вікна, на коробці із сенсорними іграшками, на картках із малюнками, прикріплених магнітами до дошки, на упаковках медикаментів, якими був завалений стіл, на пачках підгузків, складених у кутку.

— Ви можете пояснити суть цього захворювання людині, яка чує про нього вперше? — м’яко запитав Віктор, перевівши на мене дружній погляд.

Я сіла рівніше й відповіла:

— Якщо коротко — це відставання в розвитку. Її організм відчайдушно регресує, втрачаючи навички, і все, що ми намагаємося робити, — не допустити надто швидкого погіршення.

— Регрес швидкий?

— Зараз так. Аріна на четвертій стадії. Останній. Три роки тому вона перестала ходити, рік тому вперше стався напад епілепсії... — емоційніше, ніж хотілося, вигукнула я. Сподіваюся, Горовий цього не помітив.

Але, здається, я сподівалася даремно, бо в чоловічому темному погляді з’явилося неприховане співчуття.

— Скільки їй зараз?

— Шістнадцять.

— Вона... все розуміє?.. — трохи тихіше запитав Віктор.

Я витримала паузу.

— Більше, ніж здається. Вона впізнає людей, розрізняє інтонації та настрій. Сенс слів розуміє, якщо ви про це.

Зелено-карі очі надовго затрималися спершу на Аріні, потім — на моєму обличчі. Що вони виражали, я не могла зрозуміти. Надто багато всього.

— Як Аріна пересувається? — нарешті продовжив Віктор.

— У спеціальному візку, — я кивнула в бік вікна. — Але він уже дихає на ладан.

— А це що? — чоловік указав поглядом на механізм біля ліжка.

— Вертикалізатор, який ми майже перестали використовувати, бо Аріні стало важко.

— А де ви берете гроші на реабілітацію та все необхідне? — знову щось зробивши в телефоні, запитав гість.

Я глибоко зітхнула.

— Соціальні виплати, допомога фондів, збори в інтернеті, зарплата моєї мами, мої підробітки...

— Від цього синдрому є медикаментозне лікування?

— Лише експериментальне. Торік з’явився препарат, який полегшує симптоми. Але ліцензований він поки що лише у США та Канаді.

Горовий знову розблокував смартфон, і його пальці забігали по екрану.

— Ви часто їздите до центру на реабілітацію?

— Зараз десь раз на тиждень, якщо не рідше. Раніше їздили частіше. Але останнім часом Аріна швидко втомлюється, нервує...

— Аріна вміє говорити?

— Ні.

— А як ви спілкуєтеся?

— Системою карток.

Віктор коротко кивнув, а потім підійшов ближче до ліжка.

— Вибачте за нескромне запитання... А ваш чоловік?

Я сумно всміхнулася, але відповіла бадьоро. Ця тема давно була в минулому. Як шрам, який іноді потрапляє на очі, але вже не болить.

— Коли дізнався про діагноз Арінки, пішов до магазину по хліб і не повернувся.

— Давно це було?

— Тринадцять років тому.

Віктор знову кивнув. Наші погляди знову дивним чином з’єдналися. Свій я відвела першою, раптом відчувши себе незатишно.