Розділ 5

Віктор

У принципі, три тижні — це було ще по-людськи.

Я й сам розумів, що варіантів немає. Потрібно шукати підхід. І я збирався робити це вже наступного дня.

У п’ятницю ближче до обіду я поїхав на хутір Громове.

Усі будинки навколо вже пустували. Це було видно по високій траві, яка діставала аж до вікон. Уже півтора місяця наші співробітники мотаються сюди, щоб умовити останнього власника. І ось тепер серед них опинився і я.

Кінець травня був казковим. Особливо тут, де низини чергувалися з височинами, луки — з гаями, фруктові сади — зі ставками. Тут було так тихо й спокійно. Зцілююче, я б сказав. Не дивно, що пані Астаф’єва категорично не хоче перебиратися звідси. Атмосфера навколо огортала таким спокоєм і умиротворенням, що я на секунду забув про ту проблему, яку мав і яку збирався активно вирішувати.

Хвіртка до двору була відчинена. По обидва боки широкої доріжки росла зелена травичка, всипана якимись дрібними блакитними квіточками. Праворуч біля паркану був припаркований синій Volkswagen Caddy. Судячи з конструкції, у ньому ззаду можна було перевозити інвалідний візок.

Невеликий будинок на вигляд був доволі старим, але доглянутим. До нього вів ґанок, який був облаштований коротким невисоким пандусом.

Так, — подумав я, постукавши у двері, — тут і справді все організовано для певного способу життя. Напевно, на все це пішло багато часу й ресурсів...

У цей момент двері широко розчинилися, і переді мною постала та сама «левиця», про яку говорив Тітов.

Я, якщо чесно, очікував зустріти огрядну від стресів, занедбану через нестачу часу, невпевнену в завтрашньому дні таку собі «бой-бабу», озлоблену й ображену на весь світ. Але жодне з цих визначень не підходило під опис Агати Астаф’євої.

Переді мною стояла не просто красива, підтягнута й серйозна жінка... Це було саме осереддя впевненості, внутрішньої сили та крижаного спокою. У ній не було метушні. Не було надлому. Лише внутрішня зібраність — така, яка одразу повідомляла про те, що жінка переді мною вже пережила все, що тільки можна, і більше зламати її було нічим.

Висока й довгонога. Волосся зібране в короткий хвостик. Воно було пофарбоване в благородний природний відтінок, який важко було одразу визначити. Наче темне, з коричневинкою. А наче й світле, з металевим відблиском. Мені подумалося, що воно мало колір деревної кори.

Вузькі, але чуттєві губи серйозно стиснуті. А очі... Світло-блакитні, ніби сяяли зсередини, дивилися на мене з таким виразом... наче одразу відсікали все зайве, вишукуючи саму суть і демонструючи таку саму у відповідь.

Я дивився на Агату і думав, що левиця — це м’яко сказано. На вигляд вона — щонайменше олімпійська чемпіонка зі стрільби з вогнепальної зброї. Як інший варіант — прямий нащадок амазонок. Але вже точно не зневірена мати дитини з інвалідністю.

Поки я був трохи збитий з пантелику й блукав у своїх думках, жінка (язик, якщо чесно, погано повертався називати її жінкою, але й дівчиною вона вже явно не була) уже говорила:

— Компанія вигадала ще щось? Лотерейний квиток дасте на додачу? — іронізувала вона, скануючи мене з ніг до голови. — Раджу не витрачати час і їхати назад.

Вона спробувала зачинити двері, але я зупинив їх.

— Агато, зачекайте.

Почувши своє ім’я, вона зупинилася й вичікувально подивилася на мене. Я теж роздивився її ще трохи: зібрана, але втомлена. А тепер ще й зла.

А ще красива. Не мила, не показна. А сувора. Така, що не про м’якість і не про «сподобатися». Така, що не заграє, не просить, не підлаштовується. У якій є порядок, своя лінія, витримка — ніби кожен штрих продуманий і нічого зайвого не допущено.

Мда... Це будуть непрості три тижні... — підказувало мені чуття.

— Мене звати Віктор Горовий, — нарешті схаменувся я. — Я генеральний директор будівельної компанії.

— О, пішла важка артилерія... — їдко зауважила Агата, вочевидь, зовсім не вражена моєю посадою.

Ні, вона не амазонка. Вона — донька вікінгів, не менше.

— Тоді зекономлю вам час, Вікторе. Ні.

Це «ні» я вже чув. У звітах. У переказах. У роздратованих коментарях Тітова.

Але наживо воно звучало інакше. Максимально однозначно, неприступно й жорстко.

— Ви ще не знаєте, що я хотів сказати.

Агата підняла брови з таким виразом, мовляв: «Справді, не знаю?»

Я мовчав кілька миттєвостей.

— Покажіть мені вашу дитину, — я вирішив бути з нею трохи непередбачуваним. А ще простим і чесним. Мені здавалося, вона цього заслуговувала.

Але Агата лише зневажливо фиркнула і, здається, розлютилася ще більше.

— Серйозно? Ви прийшли до мене ніби в зоопарк?!

— Ні, звісно, — видихнув я, намагаючись обережніше підібрати наступні слова. — Я хочу знати, як ви живете.

— Навіщо? Щоб потім використати це у вигідному для вас світлі?

— Ні. Щоб зрозуміти, що вам справді потрібно.

А от тепер вона збилася. На кілька миттєвостей, але все ж.

— Якщо це потім якось буде використано проти мене, то... — усе ще вагаючись, пригрозила вона.

— У вас будуть усі підстави засудити нас. Але, як ви можете здогадатися, репутаційні ризики — це не те, що потрібно компанії на етапі будівництва нового об’єкта.

Агата подумала ще кілька секунд, уважно вивчаючи мене. А я ще кілька миттєвостей помилувався її стриманою зрілою красою.

Потім двері переді мною розчинилися, і я увійшов усередину.