Розділ 4

Віктор

Ми з Тітовим зайшли до великої заскленої переговорної. На місці вже були чотири члени ради.

Фінансовий директор Костянтин Кравець. Невиправний холерик, який цінував лише дві речі: цифри та числа.

Представниця інвестфонду Ілона Левченко. Жорсткий і принциповий професіонал, яка якимось дивом була ще й матір’ю чотирьох дітей.

Директор із розвитку Олег Драч. Огрядний чолов’яга з вічно червоним обличчям, який зазвичай більше говорив, ніж робив.

Незалежна директорка Олена Миронова. Приємна повнувата жінка середніх років, яка частіше слухала, ніж говорила.

П’ятим членом ради був мій приятель-юрист Петро Тітов. Вічний бабій, пліткар і ненаситний гурман. Але й трудяга не менший.

Коли ми з Тітовим зайняли свої місця, до зали увійшов голова правління — засновник і власник компанії — Давид Іванович Пономар. Літній чоловік з аристократичною зовнішністю.

Перед кожним лежав планшет із презентацією. На першому слайді — чорно-білий план житлового комплексу, у центрі якого — ділянка, виділена яскраво-червоним кольором.

Щойно Пономар побачив картинку, одразу ж сухо уточнив, ні на кого не дивлячись:

— Статус?

Олег Драч, почервонівши ще сильніше, відгукнувся першим:

— Відстаємо на сім тижнів від графіка.

— Якщо не закриємо ділянку до кінця місяця — переносимо старт. Втрати — до п’ятнадцяти відсотків маржі, — додав фіндиректор Кравець.

Ілона Левченко підхопила:

— Інвестфонд уже контактував із банком. Вони вже ставлять запитання. Якщо так піде й далі, наступний крок — перегляд умов фінансування.

Нарешті Давид Іванович підняв очі. Перевів погляд на Тітова і запитав:

— Юридично?

— Земля у приватній власності. Підстав для примусового вилучення немає. Усі можливі процедури ми вичерпали...

Петя перевів погляд на мене, але Пономар із ним ще не закінчив.

— Тиск?

Тітов невпевнено знизав плечима, потім додав:

— Працювали в межах закону. Вона витримала. Я їздив до неї особисто.

Костянтин Кравець голосно поцікавився:

— І?

— Глухо. Вона не торгується. Просто каже «ні».

Пономар роздратовано фиркнув, а фінансовий директор продовжив допитувати Петра:

— А хто ще їздив?

Тітов перевів погляд на директора з розвитку, і Драч відповів:

— Спершу менеджер з розвитку проекта. Потім наш найкращий піарник. Далі один із юристів. Їздили по кілька разів.

— Сьогодні я, — додав Петро.

— Пропозиція була вищою за ринок? — поцікавилася Ілона.

— Майже втричі, — відрапортував Тітов. — Пропонував різні варіанти. Будинок, квартиру в комплексі. Плюс компенсації.

— І?! — знову емоційно зажадав Костянтин.

— Усе повз! — не витримав Петро, знову кинувши на мене рятівний погляд.

— А натиснути?! — не заспокоювався фінансовий директор.

— Та тиснули, Костю! Вона погрожує зустрічними судами та репутаційними ризиками. Закон на її боці!

Кравець вилаявся і відкинувся на спинку крісла.

Я поки що вичікувально мовчав, спостерігаючи за Пономарем і стискаючи щелепу. Вона вже добряче боліла від напруження.

Голова, поки зберігаючи спокій, запитав у Тітова:

— У чому тоді причина?

— У неї дитина. Із якимось генетичним захворюванням. Я не запам’ятав. Вона прив’язана до місця, до спеціалістів і реабілітаційного центру поруч. Вона робить ставку на стабільність.

Повисла напружена пауза. Хтось нервово кашлянув.

— Ми не можемо крутитися навколо однієї дитини, — з натиском вигукнув Пономар і нарешті подивився на мене.

— Але можемо отримати репутаційний скандал, який коштуватиме дорожче, — уперше озвалася Олена.

— Якщо нічого не зробимо — збитки, і якщо зробимо — теж. Так, чи що?! — продовжував обурюватися Костянтин Кравець.

Знову запанувала напружена тиша. Давид Іванович порушив її, звертаючись до мене:

— Що скажеш, Вікторе Ігоровичу?

Я випростався й окинув присутніх уважним поглядом.

— Очевидно, що з нею не можна працювати як зі звичайним власником. Вона не мислить у логіці стандартної бізнес-угоди.

— Тоді як? — знявши окуляри, запитала Ілона.

Усі погляди спрямувалися на мене.

— Потрібен особистий підхід, — вигадуючи просто на ходу, відповів я з тією впевненістю, ніби розробляв цей план щонайменше тиждень.

Кравець роздратовано всміхнувся й прокоментував:

— Ми тепер вестимемо з нею світські бесіди? Чи терапевтичні сесії?

Я проігнорував його сарказм і, звертаючись виключно до голови, продовжив:

— З нею ніхто не встановив нормальний контакт. Усі просто приходили закрити питання. Ніхто не намагався зрозуміти, чого вона потребує насправді.

Фіндир знову видав якийсь незрозумілий звук невдоволення, а слідом пролунав голос Пономаря:

— Тоді, Вікторе, доручаю тобі особисто зайнятися «розумінням» і вирішенням ситуації.

Запанувала тиша, і в мене та в голову правління полетіли здивовані погляди.

— Ми серйозно відправимо СЕО вмовляти одного власника? — встряв Тітов, мабуть, бажаючи озвучити думку решти.

Пономар проігнорував його запитання і додав:

— У тебе є три тижні, Вікторе. Або ти вмовляєш її, і ми щедро переглядаємо твій пакет участі в компанії, або...

Я нервово ковтнув, але погляду не відвів.

— Або ми вирішимо, що тобі вже час на відпочинок.