Розділ 3

Віктор

Я стояв на просторій відкритій терасі, яка за останні роки непомітно перетворилася на неофіційну курилку для топів компанії. Звідси відкривався чудовий вид на місто — метушливий рух унизу, спокійний горизонт удалині, — але зараз я майже не помічав нічого з цього. Через п’ятнадцять хвилин мало розпочатися засідання ради директорів, і я чекав на Петра Тітова, щоб розуміти, з чим саме заходити до переговорної.

Дуже хотілося почути від нашого головного юриста хоч якісь хороші новини — нехай не ідеальні, але хоча б робочі. Однак усередині неприємно тягнуло відчуття, що нічого подібного він мені не привіз. Інтуїція рідко підводила мене в таких питаннях.

Тринадцять власників хутора «Громове» вже погодилися продати свої ділянки. Хтось підписав документи одразу, без зайвих розмов, хтось упирався, тягнув час, намагався вибити для себе кращі умови, але зрештою все одно здався. Це був звичайний процес — передбачуваний, контрольований, прорахований до дрібниць.

Але...

Остання ділянка досі залишалася проблемою, і ця проблема починала виходити за межі допустимого. Я, як генеральний директор, відповідав за бюджети, строки та ризики й чудово розумів, що навіть одне незакрите питання може потягнути за собою ланцюг неприємних наслідків. А як людина, яка звикла довіряти своєму чуттю, я вже заздалегідь знав: якщо на місце виїжджав особисто Тітов, значить, ситуація справді хрінова.

Я чув, що там живе мати з хворою дитиною. Інформація проходила побіжно, без деталей, і тоді я не надав їй особливого значення. Таких історій у нашій практиці було достатньо. Але зараз мене відверто дратувало, що це питання досі не вирішене. Я не розумів, чому її досі не дотиснули.

У компанії є ресурси. Гроші, зв’язки, інструменти тиску — м’якого й не дуже. Ми вміємо домовлятися. Ми вміємо переконувати. Зрештою, ми вміємо створювати такі умови, за яких відмова стає невигідною.

І я щиро сподівався, що Петру вдалося знайти правильний підхід.

Я загасив сигарету, навіть не докуривши до половини. У грудях неприємно кольнуло — серце вже нагадувало про себе частіше, ніж мені хотілося б. Нічого дивного: через два роки пів століття. Вік, який уже не можна ігнорувати.

Молодша донька нещодавно намагалася підсунути мені електронну сигарету, із серйозним виглядом розповідаючи про «менш шкідливу альтернативу». Я тоді лише відмахнувся. Краще вже взагалі кину, ніж перейду на цю хімічну гидоту з холодною парою.

Я машинально провів рукою по грудях, ніби намагаючись заспокоїти неприємне відчуття, і в цей момент почув за спиною кроки. Швидкі й важкі. Я обернувся.

Тітов виглядав трохи світлішим за свій графітовий костюм. Обличчя сіре, губи стиснуті, погляд роздратований. Мені навіть не потрібно було нічого запитувати, щоб зрозуміти: зараз на раді буде розбір польотів.

Петро підійшов, різко жбурнув портфель на диванчик. Він закурив і, не витрачаючи часу на вступи, промовив:

— Триндець, Вітю.

Я мовчки дивився на нього, даючи можливість виговоритися, хоча цих двох слів було цілком достатньо.

— Мати-одиначка... Ага... — з явним роздратуванням продовжив він. — Це не мати-одиначка. Це левиця! Загризе, а своє не віддасть!

Він зло сплюнув в урну, і я впіймав себе на несподіваній думці: мені стало цікаво. Цікаво подивитися на цю «левицю», яка примудрилася так упертися, що навіть Тітов вийшов із себе.

— Ну невже їй нічого не потрібно? — стримано, але з роздратуванням озвався я. — Не буває такого, Петь. Усіх можна купити.

Петро різко повернув до мене голову, глибоко затягнувся й випустив дим убік.

— Потрібно, Вікторе. Потрібно. Знаєш що? — він зробив паузу, ніби смакуючи слово, яке було вкрай несмачним. — СТАБІЛЬНІСТЬ.

Я насупився.

— Конкретніше, — вимагав я, хоча всередині на секунду промайнула слабка, майже наївна надія, що за цим словом ховається щось більш приземлене й вирішуване.

Тітов нервово хмикнув, ніби заздалегідь перекреслюючи цю надію.

— Звичний дім, звична територія, звичні спеціалісти. Каже, будь-які зміни — стрес для дитини.

Я тихо вилаявся крізь зуби й відвернувся до огорожі тераси, втупившись у місто.

— Мда...

Такі аргументи погано лягають у презентації та звіти для ради директорів. Їх не можна перевести в цифри, не можна вписати в графіки, не можна обґрунтувати економічно. Точніше, можна. Тільки розрахунки будуть не на нашу користь.

Хріново. Усе дуже хріново.

Я провів рукою по обличчю, збираючись із думками. Усередині вже починала підніматися знайома напруга перед складною розмовою.

Однак робити було нічого. Рада вже починалася, час вийшов.

І мені все одно доведеться зайти туди й щось їм сказати.