Розділ 2

Агата

Я зачинила за собою двері спальні трохи тихіше, ніж зазвичай, ніби боялася злякати ту крихку рівновагу, у якій ми жили. Кроки самі сповільнилися, дихання стало обережнішим.

У кімнаті Аріни було тихо.

— Арін... — неголосно покликала я, ще стоячи біля дверей.

Вона лежала на ліжку на боці, укрита легким пледом. Голова була трохи закинута назад, русяве волосся розсипалося по подушці. Тонкі пальці звично перепліталися між собою, виконуючи ті самі нескінченні механічні рухи — ніби вона щось м’яла, скручувала, перекочувала між долонями невидиму нитку.

Я видихнула.

— Привіт, моя хороша... — вже м’якше промовила я й пройшла до кімнати.

Аріна не повернула голови, але її вії ледь здригнулися, а губи майже непомітно ворухнулися. Я знала: це відповідь. Така, яка є. Така, яку треба вміти бачити.

Я підійшла ближче, присіла на край ліжка й обережно торкнулася її долоні. Прохолодна й трохи волога. Пальці Аріни одразу відреагували — рухи на мить збилися, а потім стали трохи швидшими, тривожнішими.

— Тихо... тихо, я тут, — прошепотіла я, накриваючи її руки своїми.

Я завжди починала з цього — з контакту. Із спроби «повернути» Аріну в момент, у відчуття, у власне тіло.

— Ти чула? — ледь усміхнулася я, хоча в голосі все ще бриніло напруження. — У нас сьогодні знову був гість. Черговий «важливий чоловік» у костюмі. Уже четвертий, уявляєш?

Аріна трохи повернула голову. Дуже повільно, зусиллям волі. Її погляд — розфокусований, вислизаючий — на секунду затримався на моєму обличчі.

І цього було достатньо.

— Так... — кивнула я, ніби ми вели звичайну розмову. — І знаєш, чого він хотів? Правильно. Щоб ми поїхали.

Я провела рукою по її волоссю, обережно прибираючи пасмо з чола.

— Але ми ж нікуди не поїдемо, правда? — тихіше додала я. — Ми з тобою тут усе налаштували. Звикли. Нам тут добре...

Пальці Аріни на мить сповільнилися.

Я завмерла, ловлячи цей крихітний відгук, мов справжній скарб.

— Ось так... — прошепотіла я. — Ось так... розумничка моя...

Я нахилилася й торкнулася губами її скроні — легко, майже невагомо.

З її грудей вирвався тихий звук. Не слово і навіть не склад. Але в ньому було все те саме звичне — напруга, спроба, зусилля.

Я на секунду заплющила очі.

— Я розумію... — ледь чутно сказала я. — Я все розумію, доню...

Я знала, що це не зовсім правда. Зрозуміти до кінця я не могла. Ніхто не міг. Але сказати інакше було неможливо.

Я допомогла Аріні трохи підвестися, поправила подушки, підклала плаский валик під спину, щоб їй було легше тримати положення.

— Давай трохи посидимо, добре? — м’яко запропонувала я.

Вона не відповіла. Але її тіло не чинило спротиву.

Я потягнулася до тумбочки й увімкнула музику — ту саму, на яку Аріна іноді реагувала найкраще. Ритмічні, насичені звуки наповнили кімнату, ніби згладжуючи гострі кути реальності.

— Сьогодні буде дощ... — продовжила я майже пошепки. — Уже насуваються хмари. Тобі б сьогодні не сподобалося надворі. Ти ж не любиш дощ...

Я сумно всміхнулася куточком губ і тихо додала:

— А я його люблю. Бо для мене він пахне... дитинством.

Пальці Аріни знову почали свій рух — звичний, нескінченний. Але тепер у ньому було менше тривоги. Я обережно взяла її кисть, розтиснула пальці й м’яко помасажувала долоню.

— Пам’ятаєш, як раніше ти не хотіла робити це щодня? — тихо сказала я. — Ти злилася... а потім звикла...

Мій голос здригнувся, але я одразу взяла себе в руки.

— Ми впораємося, Арін, — додала вже впевненіше. — Чуєш? Впораємося. Як і всі ці шістнадцять років. Ми багато чого змогли досягти. Пільги, виплати... І тут свого доб’ємося... Змусимо цих будівельних магнатів шукати собі іншу ділянку...

Її погляд знову на секунду впіймав мій. І в цьому короткому, вислизаючому контакті було більше, ніж у будь-яких словах.

Я стиснула її руку трохи міцніше й прошепотіла, вже більше собі, ніж їй:

— Я не віддам їм так просто наш дім.