Розділ 1

Книга безкоштовна під час написання!
 

Агата

— Ви знаєте, що таке синдром Ретта? — без зайвих люб’язностей запитала я в чоловіка, який уже хвилин десять стояв на моєму порозі.

Це був уже четвертий чоловік у чорному офіційному костюмі за останні чотири тижні. І приблизно десятий візит загалом. Спершу до мене регулярно навідувалися якісь дрібні виконавці. Тепер вирішили прислати когось серйознішого. Головний юрист аж!

Ну-ну. Не допоможе.

— Ні, на жаль, не знаю, Агато Георгіївно...

— Це на щастя, ідіоте... — різко перебила я, вражаючись не лише його нахабству, а й невігластву.

— Так, вибачте... Я не те мав на увазі...

Він зам’явся, удаючи розгубленість і жаль, але в його сірих очах не було ні краплі щирості. Лише холодний розрахунок і бажання забрати в мене дім. Точніше — землю, на якій він стояв.

— Я чудово розумію, що саме ви мали на увазі, — уже не стримуючи злості на чергового представника цієї клятої будівельної компанії, відповіла я. — Те саме, що й ваші колеги, чиї візити нічим не закінчилися. Вони вже випробували все: і «доброго», і «поганого» поліцейського. Безрезультатно. Налякати мене у вас не вийде. І запропонувати мені вам теж нічого.

Він ковзнув поглядом по кімнаті за моєю спиною і буденно промовив:

— Наша компанія може запропонувати вам чудову квартиру в майбутньому житловому комплексі...

— А ті два роки поки триватиме будівництво? — перебила я. — Де, на вашу думку, маємо жити я і моя дитина весь цей час?

Він зробив вигляд, що не почув запитання, і продовжив рівним, відрепетируваним голосом:

— Наша компанія також може придбати для вас великий будинок з усіма необхідними умовами. Значно кращий за цей.

— Будинок на території вашого багатоквартирного комплексу? — холодно уточнила я.

— Ні, звісно, але...

— А поруч із цим будинком ви побудуєте такий самий реабілітаційний центр, як тут? — знову перебила я. — Чи, навпаки, його теж, як і все незручне, приберете подалі від свого елітного кварталу?

— Ні... Центр залишиться на своєму місці. Він нам не заважає, оскільки не розташований на придбаній нами землі. На відміну від вашого будинку...

— Як вас звати?

— Петро Павлович.

— Петре Павловичу, здається, я так і не пояснила вам, що таке синдром Ретта.

Я витримала паузу і подивилася просто в його очі, які здалися мені абсолютно порожніми.

— Це не просто рідкісне генетичне захворювання. Це спосіб життя. Постійна, довічна реабілітація. Фізіотерапевти, неврологи, масажі, заняття. Обладнання, яке не можна просто «перевезти потім». Спеціалісти, до яких ми прив’язані роками. Середовище, до якого дитина звикає місяцями й яке неможливо замінити одним клацанням пальців лише тому, що комусь захотілося збудувати елітне житло.

Чоловік виглядав трохи спантеличеним. Зовсім трохи.

— Це коли навіть зміна кімнати — уже стрес, — тихо й зло додала я. — А ви говорите про квартиру, переїзд і «кращі умови».

Я розправила плечі.

— Синдром Ретта — це коли стабільність не примха, а необхідність. Без неї все, що ми з таким трудом утримуємо... розсипається. Моя дитина не може просто взяти й адаптуватися там, де вам зручно. Це не валіза, яку можна зібрати й перевезти.

— Я зобов’язаний донести до вас, що процес уже запущено. Землю навколо викуплено. Це лише питання часу... — у його голосі вперше промайнуло щось схоже на невпевненість, хоча він старанно намагався це приховати.

— Питання часу — це для вас, — різко відповіла я. — А для мене це питання життя моєї дитини.

Між нами повисла важка, густа тиша.

— Я повторю ще раз, Агато Георгіївно... Будівництво все одно розпочнеться, причому на законних підставах. І якщо ви запізнитеся зі своїм рішенням, то зіткнетеся не лише з дискомфортом і незручностями у вигляді шуму, пилу, обмеженого доступу до деяких місць, а й... — він поправив краватку, яка була надто туго затягнута. — А й із менш вигідними умовами угоди, яка, без сумніву, все одно відбудеться.

Я зміряла його крижаним поглядом і без найменшого вагання відповіла:

— Знаєте, ваші слова, як жир на розпеченій сковорідці: більше неприємні, ніж страшні. Закон на моєму боці. Тому я повторю вам ще раз, Петре Павловичу: моя відповідь незмінна. Якщо у вас є вагоміші законні підстави, ніж у мене, — дійте через суд. Але не забувайте, що шум, дискомфорт та інші незручності дуже легко можуть обернутися зустрічним позовом щодо порушення права на безпечне проживання. Або щодо загрози пошкодження майна. Або, не дай Боже, щодо порушення будівельних норм...

Відвідувач послабив краватку ще сильніше. Його обличчя почервоніло, але відповісти йому було нічого. Він лише стиснув свої пухкі губи.

У цей момент десь у глибині будинку пролунав тихий звук — знайомий і тривожний.

Я миттєво напружилася й на секунду перевела погляд у бік коридору.

— Мені час іти. Запам’ятайте самі й передайте своїм колегам: цей будинок і ця земля не продаються. Ні за гроші, ні за апартаменти.

Я грюкнула дверима просто перед його носом, не чекаючи відповіді, і швидко попрямувала до кімнати доньки.