Розділ 25. Рома

Я сидів посеред вітальні, намагаючись зобразити на обличчі щось середнє між «я в депресії» та «я при смерті», але виходило погано. У руці — склянка води, на столі — порожні коробки від піци для антуражу. План пацанів здавався мені квитком у один кінець, але я не очікував, що цей квиток буде з мигалками.

​Двері розчинилися так, ніби їх вибили тараном.

​— Ромо! Живий?! — Поліна влетіла в кімнату, як фурія, з розпатланими кучерями та величезною аптечкою під пахвою. За нею дріботіли Саня з Єгором, у яких вигляд був такий, ніби вони щойно побачили привида. — Де кров? Де поранення? Саня сказав, що тебе тут ріжуть!

​Я встав, розгублено кліпаючи очима.

— Поль, я...

— Стояти! Не рухайся! — вона вже витягувала перекис і бинт.

​І тут за її спиною з’явилися двоє в синій формі. Справжня поліція. Із раціями, жетонами й дуже серйозними обличчями.

​— Добрий вечір. Де потерпілий? Нам надійшов виклик про замах на вбивство, — пробасив один із них, кладучи руку на кобуру.

​Я занімів. Поліна заніміла. Саня з Єгором почали повільно відступати до стіни, зливаючись із шпалерами.

— Я... я просто... я подумала... — Поліна переводила погляд із мене, цілого й неушкодженого (якщо не рахувати сорому), на копів. — Вони сказали, що Рома помирає!

​Виявилося, Поліна в стані афекту встигла набрати «102» ще в машині, поки летіла через три суцільні смуги. Хвилин десять ми витратили на те, щоб пояснити поліції, що це «хибна тривога», «сімейні розбірки» і що «акторське училище плаче за моїми друзями». Поліцейські, висловивши все, що вони думають про сучасну молодь та їхні пранки, нарешті пішли.

​Як тільки за ними зачинилися двері, Поліна розвернулася до Сані.

— Ви... ви два придурки! Ви хоч розумієте, що я ледь інфаркт не отримала?!

— Ми просто хотіли як краще! — вигукнув Саня, хапаючи Єгора за лікоть. — Все, ми пішли! Щасти вам!

​Вони вискочили в тамбур швидше, ніж я встиг щось вигукнути. Клац-клац. Звук повороту ключа з того боку пролунав як постріл.

— Гей! Відчиніть! — Поліна смикнула ручку, але марно.

— Поговорите нормально — відчинимо! — прокричав Єгор через двері. — У вас час до ранку! Ми пішли за пивом, ключі у нас!

​Поліна вперлася лобом у двері. Її плечі тремтіли. Я стояв ззаду, боячись навіть дихнути.

— Я їх ненавиджу, — прошепотіла вона. — І їх, і цей дурний план, і тебе, Ромо. Особливо тебе.

​— Поль... будь ласка. Просто вислухай, — я підійшов ближче, але не торкався. — Я знаю, що десять років брехні — це не те, що можна просто проковтнути з вином.

​Вона різко розвернулася. В її очах було стільки всього: гнів, образа, втома і... та сама ніжність, яку вона намагалася приховати за маскою «подружки».

— Навіщо, Ромо? Навіщо було грати цю роль? Ти хоч розумієш, як я почуваюся? Я розповідала тобі все! Про перші поцілунки з іншими, про страхи, про те, яка білизна мені подобається... А ти сидів і... і що? Сміявся з мене всередині?

​— Я не сміявся, — мій голос зірвався. — Кожне твоє слово про іншого чоловіка було для мене як удар струмом. Але я так боявся тебе втратити. Ти була моїм повітрям. Я думав: нехай краще я буду «геєм-другом», ніж взагалі ніким. Я просто застряг у цьому, Поль. Це як снігова куля, яка котилася десять років і розчавила нас обох.

​Ми сіли на підлогу прямо в коридорі, біля зачинених дверей. Поліна обхопила коліна руками.

— Знаєш, що найгірше? — вона подивилася на мене. — Що за ці три дні тиші я зрозуміла одну річ. Я не просто ображена. Я зла на себе. Бо я теж тебе кохаю. Давно. Можливо, завжди. І я так відчайдушно намагалася знайти тобі пару, щоб заглушити це в собі. Щоб не зруйнувати те, що ми мали.

​Я взяв її за руку. Цього разу вона не забрала її.

— То ми два ідіоти, які змарнували десять років на вигадки? — я ледь помітно всміхнувся.

​— Схоже на те, — вона шмигнула носом і нарешті подивилася на мене з тією самою іскоркою. — Але ти все одно брехун. І ти будеш спокутувати це все життя. Ти розумієш? Ніяких більше секретів.

​— Обіцяю. Ніяких масок. Тільки я і ти.

​Я притягнув її до себе, і вона нарешті здалася, вмостивши голову на моєму плечі. Більше ніж дружба? Ні, це словосполучення було занадто малим для нас. Ми пройшли через вогонь, воду, кінні прогулянки, розбиті носи та десять років гри в хованки з власними почуттями.

​— Ромо? — вона підняла голову, її губи були зовсім близько.

— Що, кучерява?

— Якщо ти хоч раз згадаєш про той серіал і «бісексуалів», я тебе сама в поліцію здам.

​Я засміявся і поцілував її. Цей поцілунок був смаком правди — гірким, солодким і нарешті справжнім. За дверима почулося приглушене шепотіння Сані: «Чуєш, здається, помирилися, неси пиво назад».

​Ми не були ідеальною парою з любовної книжки. Ми були Поліною і Ромою — хаотичними, дивними, але нарешті вільними від власних вигадок.