Розділ 21. Рома

Місяць. Рівно тридцять один день мого персонального заслання. Перший тиждень я ще боровся — обривав її телефон, строчив «простирадла» в Телеграм, намагався пояснити, що я не психопат, а просто людина, яка бачить лайно за милю. Але ігнор Поліни — це зброя масового ураження. Коли вона мовчить, повітря у квартирі стає таким густим, що його важко проштовхнути в легені.

​Я змирився. Ну, майже. Почав ходити в зал до напівсмерті, щоб увечері просто падати в ліжко й не думати, з ким вона зараз вечеряє і чи не «структурує» її життя той професійний брехун.

​Субота, вечір. Я сидів на підлозі у вітальні, розбираючи якісь старі залізяки, коли у двері подзвонили. Нетерпляче так, ніби там був кур’єр з останньою надією людства.

​Я відкрив двері й заціпенів. На порозі стояла Поліна.

​Вона виглядала так, ніби її пережували й виплюнули. Ніяких рожевих суконь і ідеальних зачісок. Вона була в тому самому старому чорному худі, яке я подарував їй три роки тому на якийсь черговий депресивний заскок. На грудях великими літерами красувався мій авторський принт: «Поліно, будь як голуб — сри на все».

​Вона була без макіяжу, очі червоні й опухлі від сліз, а в руках — два важких пакети. Один зі знайомим логотипом «Вина світу», інший пахнув моєю улюбленою китайською їжею так інтенсивно, що шлунок миттєво зрадницько стиснувся.

​Я не встиг сказати ні «привіт», ні «що ти тут робиш». Поліна просто впустила пакети на підлогу (скло жалібно дзинькнуло, але, сподіваюсь, вижило) і врізалася мені в груди. Вона заридала так відчайдушно, з надривом, ховаючи обличчя в моїй футболці.

​Я просто обхопив її руками. Це було інстинктивно. Можна скільки завгодно злитися, видаляти контакти й обіцяти собі «забути», але коли цей кучерявий хаос тремтить у твоїх обіймах — світ звужується до розміру її болю.

​— Тс-с-с, кучерява, я тут, — тихо сказав я, зариваючись носом у її волосся. — Все, тихо. Ходімо в хату.

​Я затягнув її всередину, штовхнувши пакети ногою. Посадив її на ліжко, де вона продовжувала гикати й ковтати сльози. Я приніс їй води, забрав ті пакети й нарешті присів навпочіпки перед нею.

​— Поль, дихай. Що сталося? Цей мудак... він тебе торкнувся?

​Вона підняла на мене очі, і в них було стільки сорому, що мені стало боляче.

— Ром... я така ідіотка... Боже, яка ж я ідіотка! — вона почала говорити, заїкаючись і перериваючись на гикання. — Ти був правий. У всьому правий щодо Максима. Він не просто мудак, він... він еталонне лайно!

​Вона знову захлинулася сльозами, витираючи обличчя рукавом худі.

— Ромчику, вибач мені... за все, що я тоді наговорила. Яка ж я дурепа, що не повірила тобі. Ти — найкращий чоловік у моєму житті, єдиний справжній, а я... Я проміняла тебе на цю картонну декорацію!

​— Тихо, тихо, — я стиснув її коліна. — Розказуй. Що він зробив?

​— Він... він ніякий не айтішник, Ром! — вона майже викрикнула це. — Весь цей «успішний успіх», офіси, релізи... Це все блеф! Він одружений! У нього дитина, Ром! Три роки пацану! Він живе за рахунок своєї дружини, у якої якийсь бізнес, а сам просто... професійний паразит. Я дізналася випадково, коли до мене в інсті постукала його «благовірна» з питанням, чи не забагато її чоловік витрачає на «курси тайм-менеджменту» для сторонніх дівчат!

​Я відчув, як кулаки самі собою стиснулися. Більше за все на світі мені хотілося зараз повернутися в ту ніч на балкон і не просто зламати йому ніс, а реально перевірити його на міцність об асфальт.

​— Краще б ти його тоді скинув з того балкона, — прошепотіла Поліна, дивлячись у порожнечу. — Я б тобі сухарі в тюрму носила і була б щаслива.

​Вона раптом подивилася на пакети.

— Я купила вино. Багато вина. І твою улюблену курку в кисло-солодкому соусі. Ром, ти пробачиш мене? Хоча б за компанію... я хочу просто вимкнути мозок. Я не витримаю цей вечір сама.

​Я подивився на неї — таку справжню, таку свою, у цьому дурнуватому худі. Уся моя злість, яка накопичувалася місяць, просто розчинилася в її «вибач».

​— Ну, курка в кисло-солодкому — це серйозний аргумент, — я криво посміхнувся і простягнув їй руку. — Вставай, кучерява. Йди мий мордашку, а я поки відкрию це «лікарство». Але попереджаю: ми п'ємо за твою свободу від ідіотів.

​Поліна слабко посміхнулася — вперше за цей вечір.

— Ти ідеальний, Ром. Як ти мене терпиш десять років?

​— Сам не знаю, — відповів я, йдучи на кухню. — Мабуть, у мене теж проблеми з «особистою ефективністю».

​Вечір обіцяв бути довгим. І, можливо, вперше за ці десять років, між нами нарешті не було жодних Максимів. Тільки я, вона і пляшка вина, яка мала допомогти нам забути все те лайно, що ми пережили за цей місяць.