Розділ 20. Поліна

Ранок після мого двадцять восьмого дня народження мав бути про каву в ліжку, розбирання подарунків і приємну млосність. Натомість я відчувала себе так, ніби по мені проїхався товарний потяг, а потім здав назад, щоб перевірити, чи я ще жива.

​Ніч у приймальному відділенні травматології — це не той досвід, який хочеться додати в скарбничку спогадів. Запах хлорки, білі стіни й Максим із закривавленим рушником біля обличчя. Діагноз: перелом носа. Хірурги щось там вправляли, Максим стогнав, а я сиділа на пластиковому стільці й не могла звести докупи дві реальності. В одній — мій надійний, спокійний Рома, який десять років був моєю тінню і опорою. В іншій — звір із закривавленими кулаками, який без жодної причини зніс обличчя моєму хлопцю.

​До Роми я приїхала о восьмій ранку. Зла? Ні, я була в люті. Я була розчарована так, що серце вистрибувало з грудей, боляче вдаряючись об ребра.

​Я гатила в двері його квартири, поки за ними не почулося важке човгання. Замок клацнув, і на порозі з'явився Рома. Він виглядав жахливо. Футболка зім'ята, волосся — суцільний хаос, очі червоні, а запах перегару в квартирі можна було різати ножем. Видно було, що він не спав, а намагався втопити свою провину в пляшці. Але мені було байдуже. Жодної краплі жалю.

​— Що це було, Ромо? — я залетіла в квартиру, навіть не чекаючи запрошення. — Що ти накоїв?!

​Рома привалився до одвірка, тримаючись за голову.

— Поль, тихіше... — прохрипів він. — Голова розколюється.

​— Тихіше?! — я розвернулася до нього, задихаючись від обурення. — У Максима перелом носа! Ти зламав йому обличчя! Ти обіцяв мені, Ромо! Пам'ятаєш? Тоді, в універі, коли ти врізав тому придурку за справу, ти сказав: «Більше ніколи». І я повірила! А тут що? Максим — мій хлопець. Він нічого тобі не зробив!

​Рома нарешті підняв на мене погляд. Його очі звузилися, у них зблиснула якась залишкова злість.

— Нічого не зробив? Твій «Максик» наговорив такого, що я ледь стримався, щоб не викинути його з того балкона взагалі! Він заборонив мені з тобою спілкуватися. Сказав, що не хоче бачити біля тебе... як він там висловився... «педиків».

​Я завмерла. Секунду я просто дивилася на нього, а потім у мене вирвався нервовий смішок.

— Що ти верзеш? Ромо, ти взагалі себе чуєш? Максим у лікарні сказав мені зовсім інше. Він сказав, що ти вдарив його просто тому, що він тобі не сподобався. Що ти зірвався без причини. Максим — вихована людина, він сказав, що ти здався йому хорошим хлопцем, і йому було байдуже на твою орієнтацію! Він хотів з тобою дружити заради мене!

​— Він тобі збрехав, Поліно! — Рома зробив крок до мене, але похитнувся. — Він грав роль «святого», а на балконі вилив на мене відро лайна. Він брехун і маніпулятор!

​— Досить! — я закричала так, що в самої заболіло в горлі. — Досить брехати на нього! Ти просто не можеш змиритися з тим, що в моєму житті з’явився хтось, крім тебе. Ти збожеволів останніми місяцями! Я намагаюся тобі допомогти, знайомлю з Пашею, шукаю тобі когось, хочу, щоб ти був щасливим... А ти руйнуєш усе, до чого торкаєшся!

​— Мені не потрібна твоя допомога з мужиками, Поліно! — рявкнув він у відповідь.

​— Звісно не потрібна, бо тобі взагалі ніхто не потрібен, крім власної злості! — мій голос зірвався на плач. — Ти мене так розчарував... Я думала, ти — моя кам'яна стіна. А ти виявився просто нестабільним егоїстом, який не може пережити, що я щаслива.

​Я бачила, як Рома відкриває рота, намагаючись щось сказати. Його обличчя смикнулося, він зробив рух рукою, на якій все ще були збиті в кров кісточки, але я не хотіла більше нічого чути. Жодного слова, жодного виправдання.

​— З мене досить, Ромо. У мене увірвався терпець. Я більше не буду лізти в твоє життя. Не буду нікого тобі шукати. І бачити тебе я теж більше не хочу.

​Рома застиг, ніби його вдарило струмом.

— Поль... ти це серйозно? Через цього виродка?

​— Через те, ХТО ти такий насправді, — я витерла сльози тильною стороною долоні. — Ми більше не друзі. Не дзвони мені.

​Я розвернулася і вилетіла з його квартири. Сходи, під'їзд, холодне ранкове повітря... Я бігла до машини, а сльози застилали очі. Я не могла повірити, що десять років нашої ідеальної дружби закінчилися ось так — кров’ю на балконі й огидною брехнею в очі. Рома, мій Рома, став для мене чужою людиною. І це боліло сильніше, ніж будь-який перелом.