Розділ 17. Рома

На порозі квартири Поліни я зробив глибокий вдих, ніби перед стрибком у крижану воду. Саня і Єгор, мої вірні спільники по залу і життю, штовхалися ззаду, жартуючи про те, що я занадто довго поправляв зачіску в ліфті. Але коли двері відчинилися, увесь їхній стьоб просто випарувався.

​Там стояла вона. І це був удар під дих.

​Поліна обрала рожеву сукню, яка трималася на її плечах на якомусь чесному слові й магії. Тканина облягала кожен вигин, а її кучері — ті самі, що я сьогодні допоміг приборкати новим «Дайсоном» — спадали на голі ключиці. Вона світилася. Не від ламп, не від хайлайтера, а від якогось внутрішнього реактора щастя.

​— Матір божа, кучерява... — вирвалося в мене раніше, ніж я встиг увімкнути режим «просто друга». — Ти сьогодні виглядаєш так, ніби зійшла з обкладинки журналу, який я не можу собі дозволити.

​Поліна на мить збентежилася, її щоки зрадницько порозовіли в тон сукні. Це було так мило, що в мене всередині щось хруснуло.

— Ромчику! — вона не стрималася й буквально влетіла мені в обійми. — Дякую! Дякую за фен, я вже його протестувала, він космічний!

​Вона дзвінко поцілувала мене в щоку, залишивши там вологий слід від блиску. А потім, замість того щоб просто відсторонитися, вона затрималася на секунду і обережно витерла цей слід великим пальцем, дивлячись мені прямо в очі. Світ навколо в цей момент просто перестав існувати.

​— Тримай, — я простягнув їй ще одну, меншу коробочку, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Це на додачу. Щоб пахла так само божественно, як виглядаєш.

​Вона відкрила — Victoria's Secret Angel Gold. Її улюблені.

— Рома! Ти серйозно? Ти ж уже подарував «Дайсон»! Це занадто, ти мене просто балуєш!

— Все для найкращої подруги, Поль. Десять років — це не жарти, — я видавив посмішку, хоча слово «подруга» гірчило на язиці, як полин.

​Саня і Єгор нарешті отямилися. Вони вручили їй величезний оберемок квітів і конверт.

— Поліно, ти просто вогонь! — видав Саня, розглядаючи її з неприхованим захватом. — Ромка нам не казав, що ти сьогодні вирішила вбити всіх чоловіків у радіусі кілометра.

— З днем народження, сонце! Купи собі щось таке ж круте, як ти сама, — додав Єгор, передаючи конверт.

​Ми пройшли всередину. Квартира вже гула від голосів, музика качала басами, а запах закусок змішувався з ароматом дорогого алкоголю. Я озирнувся навколо, шукаючи очима «Головний Приз».

— А де твій... Максим? — запитав я, намагаючись, щоб це звучало байдуже.

— Він затримується на роботі, реліз чи щось таке, — Поліна відмахнулася, ставлячи букет у вазу. — Сказав, що скоро буде. Не переживай, ви ще встигнете потоваришувати!

​Поки Поліна поралася з квітами, я відійшов до бару, щоб налити собі чогось міцнішого — цей вечір обіцяв бути довгим. І тут матеріалізувалася вона. Віка. Я знав, що вона працює з Поліною. Коротке плаття, хижий погляд і шлейф парфумів, від яких хочеться чхнути.

​— Оу, а хто це у нас тут такий серйозний? — Віка підійшла впритул, майже торкаючись своїм бокалом мого ліктя. — Ти — той самий легендарний Рома? Поліна про тебе всі вуха прожужжала. Каже, ти — «кам'яна стіна». Перевіримо міцність?

​Вона почала відверто фліртувати, накручуючи пасмо волосся на палець і нахиляючись так, щоб я точно оцінив її декольте. Я відчував себе незручно, але Віка була наполегливою, як колектор.

​Я помітив, як Поліна завмерла з вазою в руках. Її погляд миттєво змінився. Вона не виглядала як закохана жінка, ні, це було щось інше — чистий власний інстинкт. Вона підлетіла до нас швидше, ніж я встиг щось відповісти.

​— Вікусю! — голос Поліни був солодким, як патока, але з металевими нотками. — Дивлюся, ти вже знайшла мого Рому? Тільки обережніше, він у нас хлопець специфічний. Знаєш, зовсім з іншої категорії. Твій радар тут точно дасть збій.

​Віка здивовано підняла брови.

— В якому сенсі «з іншої категорії»?

— В прямому, люба, — Поліна по-господарськи взяла мене під руку, ніби маркуючи територію. — Йому подобаються... більш витончені речі. Ходімо, Ромчику, я познайомлю тебе з дівчатами, вони вже зачекалися.

​Вона буквально відтягла мене від Віки. Коли ми відійшли на безпечну відстань, я схилився до її вуха:

— Це що зараз було, Поль? Ти що, відбиваєш мене у своїх колег?

— Просто бережу твій спокій, — буркнула вона, не відпускаючи мою руку. — Віка — це акула. Вона б тебе з’їла і не поперхнулася. А ти мені потрібен цілим. Принаймні, доки Максим не прийде.

​Я промовчав, відчуваючи, як її пальці все ще міцно стискають мій лікоть. Вона ревнувала. По-своєму, по-дружньому, але це було так явно, що в мені знову прокинулася та клята надія.

​— Ну що ж, — прошепотів я, дивлячись на двері, які ось-ось мали відчинитися. — Чекаємо на твого ідеального.