Розділ 15. Поліна

Це був день, коли я офіційно зрозуміла: доглядати за пораненим чоловіком — це як намагатися приручити розлюченого медоїда. Рома був не просто нестерпним, він був королем драми і водночас запеклим партизаном, який відмовлявся здаватися.

​— До весілля заживе, Полі! Не треба ніякого травмпункту! — бубнів він, поки я силоміць затягувала його в таксі.

— Ага, заживе, — пирхнула я, притримуючи його під лікоть. — Хто знає, коли те твоє весілля настане, якщо ми тобі нормальну пасію так і не знайшли. А з кривою ногою ти нікому не сподобаєшся!

​Після двох годин у чергах, запаху антисептиків і вердикту лікаря «жити будеш, але обережно», ми нарешті опинилися в його квартирі. Рома виглядав так, ніби його пропустили через центрифугу, але все одно намагався вдавати з себе скелю.

​— Знімай футболку, Ромо. Сама вона не відіпреться від лісової багнюки, — наказала я, заходячи в спальню з рушником.

— Поль, я сам. Вийди, — він почервонів до кінчиків вух.

— Ой, не роби мені нерви! — я закотила очі й підійшла впритул. — Що я там не бачила за десять років? Давай, допомагай, а то зараз розріжу її ножицями, і будеш ходити в лахмітті.

​Боротьба тривала хвилини три. Рома бурчав, пручався, але я перемогла. Знімати з нього брудний одяг було тим ще квестом — я старалася не зачіпати його синець, який тепер переливався всіма відтінками баклажана, але мої руки мимоволі торкалися його гарячих плечей. Коли я нарешті натягнула на нього домашню футболку, він виглядав так, ніби щойно здав екзамен з квантової фізики.

​Поки він відлежувався, я злітала в аптеку за мазями, які прописав травматолог, і швиденько зварила йому суп. Ну, як «зварила» — сотворила гастрономічне диво з того, що знайшла в його холодильнику.

​Тепер ми сиділи на ліжку. Рома напівлежав, обкладений подушками, а я з гордим виглядом тримала тарілку.

— Так, Ромчику, відкривай ротик. Летить літачок! Ву-у-у-у! — я піднесла ложку до його рота, ледь стримуючи сміх.

​Він відвернувся, стиснувши губи так, ніби я намагалася напоїти його отрутою.

— Поліно, мені двадцять вісім, а не два роки. Дай сюди ложку.

— Ні-і-і, ти поранений боєць, ти занадто слабкий, щоб тримати столові прибори, — я по-хазяйськи вмостилася прямо на його стегна, щоб він не міг втекти. — Їж, бо не одужаєш до моєї днюхи. Ти хоч пам'ятаєш, коли мені стукне двадцять вісім?

​Рома завмер, дивлячись на мене знизу вгору. Його погляд став якимось дивним — суміш роздратування і чогось такого, що я не змогла прочитати.

— Без поняття, — буркнув він. — Десь у грудні? Чи в березні?

Я запхала йому ложку в рот саме в той момент, коли він збирався продовжити.

​— Смачного! Звісно, ти жартуєш, — я переможно посміхнулася. — Ти за десять років вивчив дату мого народження краще, ніж свій номер паспорта. Через місяць, сімнадцятого числа, я влаштовую грандіозну вечірку. І це не обговорюється. Ти маєш бути у формі, бо я нарешті познайомлю тебе з Максимом. Особисто. Без стеження через кущі та перук.

​Рома проковтнув суп і похмуро подивився на мене.

— Чекаю не дочекаюся. Прямо мрію потиснути руку твого «айті-бога».

— От і чудово! А тепер давай, вмикай якийсь фільм, — я відставила тарілку на тумбочку і зручніше вмостилася поруч. — Я сьогодні нікуди не піду, навіть не сподівайся. Мені ще треба буде перед сном зняти цю пов'язку, обробити твою рану і накласти нову. Буду твоїм персональним ангелом у білому халаті.... ну, в піжамі.

​Я відчула, як він напружився, коли я поклала голову йому на плече.

— Поль, ти можеш їхати додому. Я справлюся.

— Цить! — я клацнула пультом. — Дивимося кіно. Ти сьогодні — мій головний проєкт.

​Я дивилася на екран, але насправді думала про те, як добре, що він у мене є. Такий колючий, вічно незадоволений моїми ідеями, але такий свій. Мій Рома. Навіть не уявляю, що б я робила без нього.

​Я крадькома глянула на нього. Рома дивився на екран, але його думки були десь далеко. Я пообіцяла собі, що на свій день народження обов'язково знайду йому когось особливого. Бо така «кам'яна стіна» не повинна пустувати.