Розділ 11. Рома

Це був день, коли я офіційно заслужив «Оскар» за найкращу чоловічу роль у фільмі «Як вижити на побаченні, на якому ти не маєш бути». Кав’ярня «Coffee & Zen» зустріла мене хіпстерським мінімалізмом і запахом пересмажених зерен. Паша вже чекав, сяючи своєю аурою спокою, від якої мені хотілося пробити стіну.

​Ми сіли. Офіціант, хлопець із тунелями у вухах, підійшов до нас із блокнотом.

​— Мені американо з двома ложками цукру, — кинув я, не дивлячись у меню.

— І мені теж саме, будь ласка, — Паша склав руки в замок і м’яко посміхнувся. — Треба ж, Ромо, у нас збігаються смаки навіть у дрібницях. Це знак.

​«Це знак, що світ збожеволів», — подумав я, але вголос не сказав. Офіціант пішов, і я зрозумів: час брати бика за роги, поки Паша не почав читати мої долоні.

​— Слухай сюди, Паш, — я нахилився ближче, зробивши голос максимально серйозним. — Давай розставимо крапки над «і». По-перше, я не гомофоб. Ставлюся до всіх рівно, поки мене не чіпають. По-друге, і це головне: я не гей. Взагалі. Сто відсотків натурал, без варіантів і підтекстів.

​Паша на мить завмер. Його «дзен» дав тріщину, очі розширилися від подиву.

— Але... Поліна сказала...

​— Поліна багато чого каже, — перебив я його. — Подивися зараз праворуч. Тільки не палися! Через три столики позаду сидить дівчина. Біла перука, величезний капелюх, сонцезахисні окуляри на пів обличчя і газета, яку вона тримає догори ногами. Впізнаєш?

​Паша смикнувся було обернутися, але я жестом його зупинив.

— Сядь нормально! Це Поліна. Вона грає в шпигунку, бо свято вірить, що влаштовує моє особисте щастя. У нас вийшов невдалий жарт ще в універі, і вона вбила собі в голову цей марення.

​Паша нарешті оговтався і тихо засміявся, похитуючи головою.

— Ого... Оце так сюжет. Шкода, Ромо. Ти мені вчора реально дуже сподобався. У тебе сильна енергетика.

​— Я в курсі, — відрізав я. — Але повторюю: я не твій варіант. Зараз ми зробимо так. Ми сидимо тут хвилин двадцять. П’ємо каву. Ти посміхаєшся, киваєш, ведеш себе так, наче ми обговорюємо найкращий вечір у нашому житті. Роби вигляд, що я розповів неймовірно смішний жарт. Смійся! Поліна має бачити ідилію.

​Офіціант приніс каву. Ми обоє подякували, і Паша, треба віддати йому належне, виявився непоганим актором. Він почав сміятися, театрально змахуючи руками. Зі сторони це, мабуть, виглядало так, ніби ми — пара року. Я ж тримався ввічливо, але в моїх очах, мабуть, читалося щось на кшталт: «Спробуй тільки торкнутися моєї руки — і ми перейдемо до контактного карате».

​— І ще одне, — додав я, сьорбаючи каву. — Якщо Поліна буде випитувати в тебе подробиці, ти скажеш одну фразу: «Роман не в моєму смаку». Зрозумів? Жодних надій, жодних продовжень.

​Паша зітхнув, але підтвердив жестом голови.

— Зрозумів. Не в моєму смаку. Хоча це і брехня.

​Коли кава закінчилася, Паша встав.

— Що ж, Ромо, це був... цікавий досвід. Удачі тобі з твоєю шпигункою. Здається, тобі вона потрібна більше, ніж йога.

— Бувай, Паш. Пам’ятай про «смак».

​Щойно Паша зник за дверима, на його місце з грацією пораненого слона приземлилася Поліна. Газета все ще була в її руках, а капелюх вона з розмаху кинула на стіл, ледь не перекинувши мою порожню чашку.

​— Ну?! — вона впилася в мене поглядом через окуляри, які сповзли на кінчик носа. — Як усе пройшло? Ромо, я все бачила! Ви так сміялися! Ви так мило розмовляли! Ну, кажи, ви обмінялися номерами? Ви домовилися про наступну зустріч?

​— Ні, Полі, — я спокійно відставив чашку. — Нічим ми не обмінялися.

— Як це «ні»? — її щелепа ледь не впала на стіл. — Все ж було ідеально! Я бачила іскру! Чому він пішов так швидко?

​— Просто попили каву і розійшлися. Він не запропонував нічого далі, просто попрощався. Напевно, я йому не зайшов.

— Та бути такого не може! — Поліна аж підскочила на стільці. — Паша не такий! Я зараз же йому зателефоную. Я з’ясую, що не так! Якщо він тебе образив або повівся як хам, я йому... я йому обличчя подряпаю! Ніхто не сміє ображати мого Ромчика!

​— Сядь, кучерява, — я перехопив її руку, якою вона вже тяглася до телефону. — Не треба нікому дзвонити. Просто не пощастило. Так буває. Може, я справді не в його смаку. Ходімо звідси, твоя перука вже набік з’їхала, на нас люди дивляться.

​Я вивів її з кав’ярні, поки вона продовжувала сипати обуреннями.

— Ну як так? — бідкалася вона, розмахуючи газетою. — Ти такий класний! Ти вчора на йозі так старався, Паша на тебе так дивився... Я була впевнена, що це воно! Ромо, ну чому ти такий невдаха в коханні? Може, нам треба змінити тактику? Може, ти занадто закритий?

​Я йшов поруч, слухав її щебетання і відчував дику суміш полегшення і роздратування. Полегшення — бо Паша пішов. Роздратування — бо вона знову намагалася «полагодити» моє життя, не розуміючи, що єдина деталь, якої мені бракує для щастя, зараз іде поруч у безглуздій білій перуці.

​— Все, Поль, закрий тему, — я відчинив дверцята машини. — Годі з мене побачень на цей місяць. Поїхали їсти нормальну їжу, бо після вашої йоги і цієї «дзен-кави» я готовий з’їсти цілого бика.

​Вона ще довго бурчала на задньому сидінні про «непостійність чоловіків» і «сліпоту Паші», а я просто тиснув на газ, насолоджуючись тим, що хоча б на сьогодні цей спектакль закінчено. Але в глибині душі я знав: Поліна так просто не здасться. Її жага ощасливити мене була сильнішою за будь-який здоровий глузд.