Розділ 9. Поліна

Я летіла до Роми так, ніби за мною гналися всі демони пекла, або принаймні консультанти з магазинів косметики. Цей хлопець просто неможливий! Я дзвонила йому разів десять, написала в усі месенджери, навіть у LinkedIn постукала (жартую, до такого ще не дійшло, але я була близька). І що у відповідь? Глуха тиша. Ти-ша.

​Він що, реально мене ігнорує? Образився? Невже через те, що я вчора втекла до Максима, не дочекавшись, поки мій «експерт» доп’є свою п’яту каву за вечір? Ну, Ромичу, не будь дитиною!

​Я влетіла в його під’їзд, ледь не збивши з ніг сусіда з таксою, і почала гатити у двері, не чекаючи, поки він прокинеться.

​— Ромо! Відчиняй, я знаю, що ти там! Якщо ти помер, то май совість попередити! — вигукнула я, натискаючи на дзвоник п’ятий раз поспіль.

​Нарешті замок клацнув. Двері відчинилися, і на порозі з’явилося щось... ну, дуже віддалено схоже на мого красеня-друга. Волосся дибки, очі червоні, як у кроля-альбіноса, і такий вигляд, ніби він щойно програв у лотерею мільярд доларів.

​— Поліно? Чого ти кричиш? — прохрипів він, тримаючись за голову.

​— О, живий! — я без церемоній відштовхнула його й зайшла всередину. — Ти чому не береш слухавку? Я вже думала, тебе викрали інопланетяни, щоб проводити досліди над твоєю ідеальною витримкою. Ти що, образився? Чи ти... зачекай, ти що, ревнуєш мене до Максима?

​Я хитро примружилася, спостерігаючи, як він застиг посеред коридору.

— Ром, ну не треба! Максим — він натурал на всі двісті відсотків, я вчора перевірила. Ні-ні, без сексу, ти що! Ще занадто рано, я ж леді, хоча б у перші три години знайомства. Але боже, як він цілується! Якби ти знав... Мене так ніхто в житті не цілував. Я ледь не розплавилася прямо там, біля того ресторану. Це було... вау. Прям кіношна іскра!

​Я почала розмахувати руками, описуючи свої емоції, і раптом... зупинилася.

Ніс вловив щось дивне. Повітря у квартирі було не таким, як зазвичай. Замість звичного запаху кави та Роминого одеколону, тут витало щось солодке, важке, нудотно-квіткове. Щось, що пахло... жінкою?

​Я застигла і почала принюхуватися, як шукач трюфелів.

— Ромо... а чим це у тебе пахне? — я повільно повернулася до нього. — Це що, парфуми? Причому не твої. І точно не мої.

​Я подивилася на нього в упор. Він відвів огляд, і я побачила, як його шия почала повільно червоніти.

— Нічого тут не пахне, Полі. Тобі здалося.

— Не кажи мені «здалося»! Я цей аромат з тисячі впізнаю — щось дешеве і дуже стійке. О ні... — я притиснула долоні до щік. — Ромо! Ти був не один! Невже ти вчора когось собі знайшов? Ти привів сюди красеня? Давай, колися негайно! Хто він? Високий? Брюнет? Чи, може, той Валера таки тебе дотиснув?

​— Ніхто мене не дотискав, — буркнув Рома, проходячи повз мене на кухню. — Я був один. Це... це кур’єр приходив. Піцу приносив. Мабуть, від нього пахло.

— Кур’єр? — я пішла слідом за ним, зазираючи в обличчя. — Ромо, кур’єри не пахнуть «Квітковою фантазією» від Avon! Ти щось приховуєш. Але окей, я тебе не примушуватиму до сповіді, хоча це дуже не по-дружньому.

​Я всілася на стіл, поки він намагався спорудити собі каву трясучими руками.

— Слухай, безнадійний ти мій, — почала я, бовтаючи ногами. — У мене для тебе план на четвер. Навіть не смій відмовлятися. Нічого не плануй на вечір.

​— Що знову? — він важко зітхнув, дивлячись на чашку.

— Ми йдемо на йогу! — урочисто оголосила я. — Я вже все дізналася. Мій колега Паша — пам’ятаєш, я про нього казала? Сто відсотків твій формат! — ходить у фітнес-клуб «Лотос» саме в четвер о сьомій вечора. Ми підемо туди, запишемося на пробне заняття, і я вас познайомлю. Це буде ідеально.

​Рома нарешті підняв на мене погляд. У ньому було стільки скепсису, що можна було б отруїти невелике місто.

— Поліно, ти знущаєшся? Яка йога? Я ходжу в зал, я тягаю гантелі, я тисну від грудей сотку! Я не буду сидіти в позі лотоса і ловити дзен з якимось Пашею. Це не для мене.

​— Тобі треба розслабитися, Ромо! — я зіскочила зі столу і підійшла впритул до нього, тицяючи пальцем у його тверді груди. — Ти останнім часом став як колючий дріт. Весь напружений, кусаєшся, ігноруєш мої дзвінки. Ну серйозно, ти мій найкращий друг чи ні? Я хочу, щоб ти теж відчув те, що я зараз відчуваю з Максимом. Щоб ти закохався, щоб у тебе крила виросли!

​Рома дивився на мене зверху вниз, і його щелепи знову стиснулися так, що виступили жовна.

— Ти ведеш себе зараз... — він запнувся, підбираючи слова. — Ти ведеш себе як людина, яка не розуміє, що вона робить.

​— Я просто бажаю тобі всього найкращого! — вигукнула я, ображено надувши губи. — А ти ведеш себе як... ну, не буду говорити як, щоб не образити. Все, вирішено! У четвер о шостій я за тобою заїжджаю. Будь готовий, одягни щось еластичне. Ми знайдемо тобі твоє щастя, навіть якщо мені доведеться затягнути тебе туди силоміць.

​Я поцілувала його в щоку — цього разу він навіть не ворухнувся, був як кам’яна статуя — і побігла до виходу.

— Не забудь про туфлі! Я пришлю фотку! — крикнула я вже з коридору.

​Я вибігла на вулицю, сяючи від власної геніальності. Максим, Паша, йога... Життя налагоджувалося! Я й не підозрювала, що за зачиненими дверима Рома в цей момент просто впав на стілець і закрив обличчя руками, бо мій «запах парфумів» був для нього меншим жахом, ніж перспектива йти на йогу знайомитися з черговим моїм протеже.