Розділ 6. Поліна

Це був вечір ідеального планування. Рома застряг у вбиральні — мабуть, знову миє руки по п’ять хвилин, він у нас маніяк чистоти — а я вже встигла вистрибнути з тієї тісної сукні й залізти у свої затишні шорти та розтягнуту футболку. Все-таки домашній прикид — це релігія, а сукні — то так, інквізиція для особливих випадків.

​Я клацнула чайником. На кухні пахло ваніллю та затишком. Коробка з пончиками лежала на столі, як скриня з золотом. Я обережно відчинила кришку й заплющила очі. Боже, цей запах глазурі та свіжого тіста... Це ж просто гастрономічний оргазм. Але ні! Тримай себе в руках, Поліно. Тільки один. Ну, добре, один великий і, можливо, шматочок від іншого, якщо Рома не доїсть.

​Я викладала донати на тарілку й посміхалася. Який же він у мене крутий. Знає, що я люблю, привозить смаколики саме тоді, коли в мене стрес перед побаченням. І смаки у нас ідеально сходяться: він обрав ту саму білизну й сукню, від яких я сама була в захваті. Ну от реально — ідеальний хлопець. Шкода тільки, що в його ідеальному світі немає місця для дівчат. Але як друг — він просто скарб.

​— Ромичу, ти там не втопився? Кава вже чекає! — гукнула я, насипаючи йому в чашку дві ложки цукру. Все, як він любить. Солоденьке для мого солодкого (хоч і колючого сьогодні) гей-френда.

​Двері ванної нарешті відчинилися, і Рома вийшов. Виглядав він так, ніби щойно пробіг марафон — обличчя вологе, погляд якийсь зосереджений. Він мовчки сів за стіл, а я поставила перед ним чашку, з якої йшла ароматна пара.

​— Ну, розповідай, — я вмостилася навпроти, підперши підборіддя кулаками. — Бачив сьогодні свого Валеру на роботі? Говорили?

​Рома зробив ковток кави й якось неохоче кивнув.

— Бачив. Говорили.

— Ну і?! — я ледь не підстрибнула на стільці. — Ви йдете на побачення? Скажи, що так! Він же такий симпатяга.

​Рома поставив чашку на стіл і подивився на мене так, ніби я попросила його з'їсти лимон без цукру.

— Ні, Полі. Не йдемо. Він не в моєму смаку. І я... я не в його смаку. Ми просто колеги, зрозуміло?

​Я зітхнула й розчаровано відкинулася на спинку стільця.

— Ромо, ну ти просто нестерпний перебірливий зануда! Тобі потрібен чоловік. Тобі треба хоча б спробувати поспілкуватися, сходити на каву. Ну скільки можна? Ці твої дівчата в універі, Ліза ця... Я ж знаю, що це було для прикриття. Але це ж неправильно! Це ж боляче — зустрічатися з кимось без кохання. Ті бідні дівчата, мабуть, думали, що ти їх любиш, а ти просто грав роль. Я хочу, щоб ти був щасливий по-справжньому.

​Рома раптом почав дуже зосереджено вивчати свій пончик з рожевою глазур’ю.

— Я щасливий, кучерява. Все нормально.

​— Нічого не нормально! — я рішуче ляснула долонею по столу. — Все, моє терпіння луснуло. У мене на роботі є Паша. Сто відсотків твій варіант! Він такий милий, займається йогою і теж любить каву з двома ложками цукру. Я вас познайомлю. Влаштую вам побачення наосліп.

​— Поліно, не треба, — голос Роми став низьким і дуже попереджувальним. — Я сам розберуся зі своїм особистим життям. Без йоги і без Паші. Краще розкажи про свого Максима. Хто він взагалі такий?

​Я миттєво перемкнулася. Про Максима я могла говорити довго.

— О, він солідний! Йому тридцять. Працює айтішником у великій міжнародній компанії, щось там з кодами і серверами. Веде мене в суботу в ресторан. Не в забігайлівку, а в нормальне місце.

​Рома нахмурився.

— Айтішник, кажеш... Ну-ну.

​— Слухай, Ром, — я зробила благальний вираз обличчя. — У мене до тебе прохання. На всяк випадок. Підеш зі мною? Ну, не прямо зі мною за стіл, а просто посидиш десь неподалік. Якщо щось піде не так, якщо він виявиться маніяком або нудним типом, я дам тобі знак. І ти тоді підійдеш і... ну, не знаю, прикинешся моїм ревнивим колишнім чи щось таке. Врятуєш мене!

​Рома на мить завмер, тримаючи в руці надкушений пончик. Мені здалося, що в його очах промайнула якась дивна іскорка — чи то азарт, чи то полегшення.

— Прикинутися твоїм ревнивим хлопцем? — повільно повторив він. — Ну... думаю, з цією роллю я впораюся найкраще у світі. Добре, я буду поруч.

​— Ти мій герой! — я засміялася, дивлячись, як він нарешті вгризається в пончик. — Ой, Ром, ти як дитина!

​Я помітила, що кутик його вуст забруднився рожевою глазур’ю. Не роздумуючи, я подалася вперед, перехилившись через стіл.

— Стій, не рухайся, — я м’яко зупинила його руку й подушечкою великого пальця стерла солодку краплю з його губ.

​Мої пальці на мить затрималися на його шкірі. Рома раптово перестав дихати. Я відчула, який він теплий, і на секунду в кімнаті стало якось занадто тихо. Його очі стали темними, майже чорними, і він дивився на мене так дивно, ніби хотів щось сказати, але не наважувався.

​Я прибрала руку й весело пирхнула, розбиваючи момент.

— Все-таки тобі потрібен хлопець, Ромчику. Хтось же має витирати тобі глазур з обличчя, поки мене немає поруч!

​Рома відвів погляд і залпом допив каву, хоча вона була ще гарячою.

— Так, Поль. Мабуть, ти права. Хтось обов'язково має бути поруч.

​Я задоволено посміхнулася, відкушуючи свій єдиний (чесно-чесно!) пончик. Субота обіцяла бути вельми цікавою.