Розділ 36

​Наступного тижня Максим підійшов до питання офіційного знайомства з особливою ретельністю. Усе мало відбутися без тиску, але твердо — так, аби розставити всі крапки над «i» у стосунках із його родиною.

​Увечері, коли вони сиділи вдвох на кухні Анни, Максим торкнувся її долоні:

​— Мої батьки хочуть запросити нас на недільну вечерю до заміського будинку, Аню. Батько вже знає про хлопчиків і дуже хоче з ними познайомитися. А матір... — він на секунду завагався, підбираючи слова, — матір після нашої першої розмови зрозуміла, що була неправа. Вона хоче вибачитися. Перед тобою і перед хлопцями.

​Анна на хвилину замовкла, дивлячись у чашку з чаєм. Спогад про холодний і зверхній тон Олени Романівни під час розмови в ресторані «Егоїст» все ще відгукувався неприємним колючим болем у грудях. Вона не боялася цієї зустрічі, але хотіла бути впевненою, що правила, встановлені нею раніше, працюватимуть і в будинку Воронцових.

​Максим відчув її напругу, перехопив її пальці й твердо подивився їй у візи:

​— Послухай мене. Ніхто більше не посміє розмовляти з тобою звисока чи диктувати свої умови. Це мій дім, мої діти і моя жінка. Якщо матір спробує хоч словом зачепити тебе — ми розвернемося і підемо того ж секунд. Ти віриш мені?

​Анна зустрілася з його рішучим поглядом і відчула, як тривога відступає. Вона кивнула:

​— Вірю, Максиме. Ми поїдемо.

​У неділю о другій годині дня чорний позашляховик зупинився біля розкішного двоповерхового будинку з панорамними вікнами, оточеного сосновим бором.

​Данило й Матвій з цікавістю розглядали велику територію, тримаючи маму за руки. Максим ішов поруч, не відпускаючи долоню Анни, демонструючи всім своїм виглядом: вона тут господарка так само, як і він.

​Двері будинку відчинилися, і на порозі з'явилися батьки Максима.

​Олександр Іванович, високий чоловік із виразними рисами обличчя та спокійним, мудрим поглядом, одразу прикував до себе увагу хлопчиків. А поруч із ним стояла Олена Романівна — бездоганно одягнена, але з помітною тінню тривоги та розгубленості на обличчі. Вона вперше за довгий час не знала, як правильно триматися.

​— Доброго дня, — першим порушив тишу Олександр Іванович. Його погляд перейшов на онуків, і на суворих губах з'явилася м'яка, тепла посмішка. — То це наші онуки? Заходьте, будь ласка. Ми дуже раді вам.

​Матвій сховався за ніжку штанів Анни, а Данило випростався, дивлячись на дідуся з такою ж серйозною цікавістю, як і його батько колись.

​Коли хлопчики разом із дідусем пішли на терасу дивитися колекцію моделей старих автомобілів, а Максим допомагав на кухні з чаєм, Олена Романівна залишилася в просторій вітальні наодинці з Анною.

​Атмосфера була наповнена напруженою тишою. Нарешті жінка зітхнула, опустила погляд і першою заговорила, втративши весь свій колишній аристократичний гонор:

​— Анно... я хочу попросити у тебе вибачення.

​Анна спокійно склала руки на грудях, не зводячи очей із матері Максима.

​— Я прийшла сюди заради дітей і заради Максима, Олено Романівна, — чітко й холодно відповіла вона. — Але я не забула, про нашу зустріч раніше. Ви намагалися купити мене й змусити відмовитися від дітей.

​— Ти маєш повну рацію у своєму гніві, — тихо сказала Олена Романівна, піднявши на неї погляд. У її очах читалася щира втома та каяття. — Я звикла керувати всім навколо, захищати ім'я та статус нашої родини. Мені здавалося, що ти — випадковий епізод у житті мого сина. Але я помилилася. Я побачила, якими сильними й чудовими виросли мої онуки... і я побачила, як сильно Максим кохає тебе. Якщо ти не пробачиш мені — я зрозумію. Але я б дуже хотіла... спробувати почати все спочатку.

​Анна уважно вивчала її обличчя. Вона бачила, що ці слова далися гордій жінці надзвичайно важко. Але Анна була матір'ю, яка знає ціну помилкам і прощенню.

​— Я не тримаю зла, Олено Романівна, — спокійно відповіла Анна. — Але запам'ятайте одне: мої діти ніколи не будуть розмінною монетою для ваших амбіцій. Якщо ви хочете бути бабусею — будь ласка. Але повага до моєї родини має бути взаємною.

​Олена Романівна з полегшенням кивнула, а на її губах промайнула слабка, вдячна усмішка:

— Дякую тобі, Аню. Обіцяю, я не розчарую тебе.

​Коли всі зібралися за великим обіднім столом на терасі, напруга остаточно розчинилася.

​Данило захоплено розповідав дідусеві про конструктори, які йому подарував тато, а Матвій смішив усіх своїми історіями про дитячий садок. Олена Романівна спочатку боязко, а потім усе тепліше й тепліше подавала онукам страви, час від часу обмінюючись із Анною короткими, але значущими поглядами порозуміння.

​Максим сидів поруч із Анною, тримаючи її під столом за руку. Його пальці міцно й тепло перепліталися з її пальцями.

​Коли Олександр Іванович підняв келих із вином і проголосив тост за їхню єдину й міцну родину, Максим схилився до вуха Анни й тихо прошепотів:

​— Ти неймовірна. Я пишаюся тобою.

​Анна лише легко посміхнулася, відчуваючи, як шторми минулого остаточно залишають їх, поступаючись місцем справжньому, спокійному й щасливому майбутньому.