Розділ 33

​Минуло кілька днів. За цей час життя в Києві увійшло в новий, хоч і напружений ритм. Максим щодня приділяв час хлопчикам: то забирав їх із садочку, то привозив нові конструктори, то просто гудзиком підтримував зв'язок із Анною, виконуючи кожну її умову й доводячи свою надійність без зайвого тиску.

​Тим часом термін відрядження Марка в Україні добігав кінця. Вони домовилися зустрітися в тій самій затишній кав'ярні біля центру, аби остаточно розставити всі крапки над «i».

​Марк сидів за столиком біля вікна, помітно нервуючи. Коли Анна підійшла й сіла навпроти, він одразу помітив її спокійний, але рішучий погляд.

​— Привіт, Аню, — м'яко мовив він, простягаючи їй чашку улюбленого лате. — Ти виглядаєш... інакше. Ніби прийняла якийсь важкий внутрішній бій.

​— Привіт, Марку, — тихо відповіла Анна, роблячи невеликий ковток. — Так і є. Я багато думала над твоїми словами. Над Лондоном, над нашими роками там, над пропозицією почати все спочатку.

​Марк пильно подивився на неї, затамувавши подих. У його очах читалася надія, змішана з передчуттям складного зізнання.

​— Я ціную все, що ти зробила для мене і для хлопчиків у Британії, Марку, — щиро почала Анна, торкаючись його долоні на столі. — Ти був для нас опорою, коли земля йшла з-під ніг. Ти чудовий, добрий і надійний чоловік. Але... я не можу поїхати з тобою до Лондона.

​Марк злегка зблід, хоча внутрішньо вже був готовий до цієї відповіді.

​— Це через нього, так? Через Воронцова? — його голос пролунав тихо, але з гіркотою.

​— Не тільки через нього, а й через мене саму, — зізналася Анна. — Я зрозуміла головне: втікати більше немає сенсу. Мої сини мають право знати свого батька, а Максим доводить, що готовий змінюватися заради нас. Але найголовніше... я зрозуміла, що так і не відпустила його. П'ять років тому я просто сховала свої почуття за роботою і відстанню. А зараз я бачу, що моє серця досі належить йому.

​Марк повільно відвів погляд у вікно, за яким шуміло велелюдне місто. Він мовчав кілька довгих секунд, перетравлюючи почуте, а потім гірко й водночас тепло посміхнувся.

​Він повернув до неї свій погляд, обережно накриваючи її руку своєю.

​— Ти завжди була неймовірно сміливою, Аню. Навіть тоді, коли тікала з двома дітьми на інший континент, — сказав Марк, і в його голосі не було ані краплі злості чи образи. — Я хотів би забрати тебе із собою в безпечне й спокійне життя. Але я бачу, що твоє місце тут.

​— Пробач мені, Марку, — в очах Анни забриніли вдячні сльози. — Я б дуже хотіла дати тобі те, чого ти заслуговуєш, але я не можу брехати ні тобі, ні собі.

​— Не вибачайся, — Марк піднявся з місця, легко нахилився і поцілував її в щоку. — Я лечу в Лондон сьогодні ввечері. Але пам'ятай: для Данила й Матвія я назавжди залишуся «дядьком Марком». А якщо цей Воронцов колись образить тебе чи змусить заплакати... мій літак сюди приземлиться за дві години.

​Анна тепло обняла його на прощання, відчуваючи, як із плечей спадає величезний тягар минулого.

​Вийшовши з кав'ярні на сонячну вулицю, Анна відчула дивовижну легкість. Літнє повітря здавалося напрочуд чистим. Вона дістала телефон і вже хотіла написати Олі, як на екрані з'явилося нове повідомлення від Максима:

​«Я якраз проїжджаю повз твій район. Можу викрасти тебе на каву на п'ятнадцять хвилин? Або назавжди».

​Анна легковажно посміхнулася, дивлячись на екран, і швидко надрукувала у відповідь:

​«На каву — так. Щодо решти — доведеться поборотися, Воронцов».

​Через п'ять хвилин біля тротуару плавно зупинився чорний позашляховик, і з нього вийшов чоловік, заради якого вона колись перевернула своє життя, а тепер була готову будувати його наново.

​Чорний позашляховик плавно відчинив дверцята якраз тоді, коли Анна підійшла до узбіччя.

​Максим сидів за кермом у звичному темному джемпері, без зайвого офіціозу. Коли вона сіла на переднє пасажирське сидіння, він не став одразу засипати її питаннями чи намагатися розгорнути грандіозні плани. Жодних розмов про статус чи майбутнє століття — він просто простягнув їй паперовий стаканчик із гарячою кавою з її улюбленої ков'ярні.

​— Як пройшов твій день? — спокійно запитав він, м'яко виїжджаючи в потік машин. Без напруги в голосі, без ревнощів, які ще кілька днів тому розривали його зсередини.

​— Пройшов... остаточно й безповоротно, — тихо відповіла Анна, роблячи ковток. — Марк полетів до Лондона. Ми розсталися мирно, все гаразд.

​Максим лише злегка кивнув. Жодної тріумфальної посмішки чи єхидства. Він просто кинув на неї теплий, глибокий погляд, у якому читалося щире полегшення. Він знав усе, що хотів знати.

​Вони не поїхали в пафосний ресторан. Максим зупинив машину на тихій набережній, де вечірнє сонце м'яко розливалося по воді, створюючи довгі золоті відблиски.

​Вони сиділи в напівтемряві салону, слухаючи приглушений звук музики й розмовляючи про абсолютно прості речі — про те, як Матвій знову розбив коліно в дворі, про нові інструменти для їхнього конструктора, про роботу й плани на вихідні.

​Максим слухав її так уважно, ніби кожне її слово було найціннішим активом у світі. Він не тиснув. Не вимагав негайних зізнань чи рішень, не робив гучних пропозицій і не намагався надолужити п'ять років за один вечір. Він свідомо дав їй простір, показуючи головне: він готовий чекати стільки, скільки знадобиться.

​— Дякую, що не ставиш зайвих запитань, — тихо мовила Анна, дивлячись у вікно на річку.

​— Я вчуся, Анно, — відповів Максим, повернувши до неї голову. Його голос звучав низько й переконливо. — Я вже наробив достатньо помилок п'ять років тому і в парку кілька днів тому. Більше поспішати не буду. Твоє життя, твої правила. Я просто поруч.

​Анна повернула до нього обличчя. У його темних, зосереджених очах вона бачила стільки терпіння й прихованої ніжності, що в грудях защеміло. Вона зрозуміла: цей чоловік, який звик підкорювати цілі ринки й ламати будь-який опір, зараз добровільно склав зброю перед нею.