Розділ 32

​Причал зустрічав їх теплим річковим вітром і легким гомоном води. Початкова напруга, що зависла в повітрі, розчинилася одразу після зізнання Максима. Матвій першим зробив крок і торкнувся рукава його сорочки:

— А ти покажеш, як піднімати вітрила?

​На обличчі Максима з'явилася щира, полегшена посмішка, яку Анна не бачила в ньому вже дуже давно. Він підняв хлопчика на руки й упевнено кивнув:

— Обов'язково, синку. Сьогодні ви обидва будете капітанами.

​Вони піднялися на борт просторої білосніжної яхти, що стояла осторонь причалу. Максим усе тримав під контролем, але тепер його дії були позбавлені колишньої владності — він рухався обережно, даючи дітям освоїтися, і постійно ловив поглядом Анну, ніби шукаючи в ній схвалення.

​Анна сиділа на м'якому дивані біля штурвала, спостерігаючи за тим, як легко Максим знаходить спільну мову з синами. Усередині неї борсалися суперечливі почуття: відлуння вчорашніх образ стикалося з глибоким, нестримним теплом. Вона бачила, як сильно він змінився заради них, як приборкав свій норов і гордість.

​Коли хлопчики захоплено роздивлялися рятувальні жилети разом із капітаном судна, Максим підійшов до Анни й опустився поруч на сидіння.

​— Дякую, що прийшла, — тихо сказав він, дивлячись перед собою на річкову гладь. — І за те, що сказала їм правду. Це багато для мене означає.

​Анна повернула до нього голову, склавши руки на грудях:

— Я зробила це не заради тебе, Максиме. Вони мають право знати, хто їхній батько. Але це не означає, що все забуто. Твоя поведінка в парку... це була межа.

​— Я знаю, — його голос пролунав глухо й самокритично. Він повернув до неї свій темний, зосереджений погляд. — Ревнощі — поганий радник, особливо коли розумієш, що втратив п'ять років життя через власну дурість. Але я вчуся, Анно. Я пам'ятаю про твої умови.

​Він простягнув їй невеликий стаканчик із прохолодним лимонним напоєм, який заздалегідь підготував для неї.

​Анна взяла стакан, відчуваючи легке доторкання його пальців. Від цього знайомого тепла по шкірі знову збігли мурахи. Вона відвела погляд на воду:

— Марк запропонував нам повернутися до Лондона.

​Максим напружений мотив застиг. У його очах на секунду знову промайнула та сама небезпечна темна іскра, але він закрив очі, глибоко видихнув і стримав себе, пам'ятаючи про вчорашній урок.

​— І що ти відповіла? — його голос пролунав на диво спокійно, хоча м'язи на щоках напружилися.

​— Я ще не вирішила, — чесно зізналася Анна. — Там моя робота, моє звичне життя. А тут... тут усе перевернулося з ніг на голову за три дні.

​— Мамо! Дивись, ми пливемо! — закричали з носа корабля Данило й Матвій, махаючи їй руками.

​Максим м'яко посміхнувся, підводячись із місця й простягаючи Анні руку:

— Ходімо. Наші капітани вимагають присутності головного пасажира.

​Анна подивилася на його сильну, задерикувато відкриту долоню. Секунду вагаючись, вона все ж вклала свою руку в його пальці. Максим міцно, але обережно стиснув її ладонь, допомагаючи підвестися.

​Наступні дві години пролетіли як одна мить. Яхта мчала блакитними хвилями Дніпра, вітер розвіював волосся, а дзвінкий дитячий сміх лунав над водою. Максим показав хлопчикам, як тримати справжній штурвал, і Данило з серйозним обличчям крутив колесо, тоді як батько підстраховував його кожним рухом.

​Анна стояла біля борту, спостерігаючи за цією ідилією. Вона раптом чітко зробила висновок: як би вона не намагалася триматися за свій колишній захисний панцир, її серце вже давно зробило свій вибір.

​Коли сонце почало закочуватися за горизонт, зафарбовуючи небо в рожево-золоті відтінки, яхта пришвартувалася назад до клубу.

​Максим особисто привіз їх додому на своєму авто. Коли вони зупинилися біля під'їзду, хлопчики вже мирно спали на задньому сидінні, стомившись від морського повітря та емоцій.

​Максим заглушив двигун і обережно вийшов з машини, відкриваючи дверцята для Анни. Вона обережно накинула на плечі спального Матвія, але Максим перехопив її ініціативу:

— Давай я донесу. Вони важкі, а ти втомилася.

​Він підняв обох хлопчиків на руки — одного впевнено тримав на плечі, іншого притискав до грудей — і поніс їх наверх, у квартиру. Анна йшла поруч, відмикаючи двері.

​У тихій дитячій вони акуратно розклали малечу по ліжках, накривши ковдрами.

​Коли вони вийшли в передпокій, напруга повернення знову далася взнаки. Максим зупинився біля виходу, одягаючи куртку. Він подивився на Анну довгим, теплим і водночас проникливим поглядом.

​— Дякую за цей день, Анно. Це був найкращий день за останні п'ять років мого життя, — тихо мовив він. — І подумай про Лондон... будь ласка. Я не хочу, щоб ти їхала, але якщо ти вирішиш залишитися — я зроблю все, щоб ти була щаслива тут, зі мною.

​Він легко торкнувся губами її чола, затримавшись на секунду, і тихо вийшов за двері.

​Анна притулилася спиною до стіни, торкаючись пальцями місця, де щойно був його подих. Вона знала: завтра Марк чекатиме на її відповідь щодо Лондона. Але рішення вже назріло у її серці.