Розділ 31

Анна

Наступного ранку Анна прокинулася з важкою головою. Вона вже збиралася готувати хлопчикам сніданок, як у двері задзвонили.

​На порозі стояв кур'єр у строгій формі з великим, але дуже вишуканим конвертом із щільного кремового паперу й невеликою дерев'яною скринькою.

​— Анна Сергіївна? Це для вас і ваших синів.

​Анна здивовано прийняла посилку. Усередині скриньки лежала деталізована, колекційна модель справжнього гвинтокрила на дистанційному керуванні — набагато краща за той конструктор з парку.

​А в конверті лежав особистий лист, написаний рукою Максима на його фірмовому бланку. Його почерк був розмашистим і впевненим:

​«Анно.

​Я визнаю: учора в парку я піддався емоціям і вчинив як засліплений дурень. Я переступив межу й прошу вибачення за свою поведінку перед тобою та твоїм другом.

​Але я не зрікаюся своїх слів і своїх намірів. Я батько Данила й Матвія, і я не збираюся відступати чи віддавати свій статус комусь іншому. Якщо ти вирішила показати хлопцям місто — я пропоную зробити це без скандалів.

​Сьогодні о 14:00 біля вашого будинку чекатиме авто. Я запрошую тебе й синів на дитячу вітрильну регату на Дніпрі. Жодного тиску, жодних претензій і жодних розмов про особисте. Тільки я, ти й хлопці. Якщо відмовився, машина просто поїде назад, але прошу

​Дай мені шанс виправити вчорашній день.

М.»

​Анна тримала лист у тремтячих пальцях, відчуваючи, як серце знову збивається з ритму. Максим зробив свій хід — він не став погрожувати чи давити статками, він публічно визнав помилку й запропонував благородний мир.

​І тепер рішення знову залишалося за нею.

​Лист Воронцова лежав на кухонному столі поруч із кремовим конвертом. Анна кілька хвилин дивилася на цей розмашистий почерк, а потім заварила дві чашки какао з маршмелоу — так, як завжди робила в Лондоні, коли треба було обговорити з хлопчиками щось насправді важливе.

​— Хлопці, ходіть сюди на хвилинку, — тихо покликала вона.

​Данило й Матвій миттєво вибігли з кімнати, зазираючи на кухню й одразу помічаючи дерев'яну скриньку на столі.

​— Це той дядько з злими очима знову щось прислав? — насупився Данило, сідаючи на стілець і зсунувши брови точно так само, як його батько в кабінеті.

​— Даниле, — м'яко зупинила його Анна, сідаючи навпроти синів і беручи їх за маленькі долоньки. — Я хочу поговорити з вами про вчорашній день. І про дядька Максима.

​Матвій боязко подивився на матір:

— Мам, він учора так голосно кричав на дядька Марка... Ми думали, він хоче нас забрати чи тебе образити.

​Анна відчула, як стискається серце від провини перед синами. Вона зрозуміла: більше ховати правду чи малювати Максима лише ворогом — це помилка, яка заплутає хлопчиків ще більше.

​— Дядько Максим учора вчинив неправильно, — спокійно й чітко почала Анна, дивлячись синам просто в очі. — Він піддався емоціям і вже попросив вибачення за це. Але... ви повинні знати одну річ. Він кричав не тому, що хоче зробити нам боляче.

​— А чому? — тихіше запитав Данило.

​Анна зробила глибокий вдих, збираючи всі сили:

​— Тому що він... ваш тато.

​У маленькій кухні запанувала абсолютна тиша. Матвій розкрив рота від здивування, а Данило застиг, уважно розглядаючи матір.

​— Наш... тато? — повільно перепитав Матвій. — Той самий, про якого ти казала, що він працює дуже далеко?

​— Так, сонечко, — м'яко посміхнулася Анна, витираючи сльозу з кутика ока. — Усі ці п'ять років ми були в Лондоні, а він був тут. Він не знав, що ви у мене є. А коли дізнався й побачив вас... він просто зрозумів, як багато втратив. Він дуже хоче стати для вас справжнім батьком, але він поки не вміє робити це м'яко. Він вчиться.

​Данило довго мовчав, опустивши погляд на дерев'яну скриньку з гвинтокрилом. Його дитячий розум швидко складав усі деталі: чому вони з Максимом так схожі, чому він так впевнено тримав інструменти й чому дивився на них з такою особливою теплотою.

​— А дядько Марк? — запитав Данило. — Він знає?

​— Знає, — кивнула Анна. — Дядько Марк — наш найкращий друг, і він завжди ним залишиться. Але дядько Максим — ваша кров. І він запросив нас сьогодні на річку, подивитися на справжні вітрильні кораблі. Якщо ви не хочете йти — ми залишимося вдома. Вирішувати вам.

​Матвій перезирнувся з братом, а потім тихо мовив:

— Я хочу подивитися на кораблі... І хочу запитати в нього, чи навчить він мене керувати справжнім човном.

​Данило підвів погляд на матір і суворо, по-дорослому мовив:

— Ми підемо. Але якщо він знову буде кричати на тебе чи на дядька Марка — ми з ним більше розмовляти не будемо.

​О другій годині дня біля під'їзду на них чекав не робочий «Майбах» Максима, а просторий, комфортний позашляховик.

​Коли вони приїхали до приватного яхт-клубу на Дніпрі, Анна побачила Максима, який чекав їх біля пірса. Він був у світлих штанах, білій сорочці з закоченими рукавами й знову без жодного натяку на ділову суворість.

​Побачивши, як Анна та хлопчики виходять з авто, Максим напружився, не знаючи, якою буде їхня реакція після вчорашнього скандалу.

​Матвій зробив кілька кроків уперед, зупинився за метр від Максима й прямо запитав:

​— Це правда? Ти... наш тато?

​Максим застиг. Його погляд миттєво перевівся на Анну, яка повільно й ствердно кивнула йому.

​Усередині Воронцова щось боляче й солодко обірвалося. Він повільно опустився на коліно прямо на дерев’яний настил пірса перед синами. В його темних очах забриніли справжні, важкі чоловічі сльози, які він намагався приховати за м'якою посмішкою.

​— Правда, Матвію, — сипло відповів Максим. — Я ваш тато. I пробачте мені, що я запізнився на цілих п'ять років.