Розділ 30

​Після бурхливої події в парку Оля забрала хлопчиків додому, а Анна з Марком вирішили зайти в тиху, затишну кав’ярню неподалік. Атмосфера тут була спокійною, лунала тиха джазова музика, але в повітрі між ними висіла важка напруга.

​Марк тримав у руках чашку з гарячою кавою, уважно спостерігаючи за Анною. Вона виглядала виснаженою, але трималася з тією незламною гідністю, яка завжди його захоплювала.

​— Аню, ти виглядаєш так, ніби пройшла крізь шторм, — м'яко мовив Марк. — Поясни мені, що біси його забирай відбувається. Хто цей чоловік і чому він поводиться так, ніби володіє всім твоїм світом?

​Анна важко зітхнула, розмішуючи цукор у чаї. Вона зрозуміла: Марк був поруч у найважчі моменти її життя в Англії, він заслужив знати повну правду.

​— Максим — це не просто мій колишній бос чи знайомий, Марку, — тихо почала Анна, дивлячись йому просто в очі. — Він — біологічний батько Данила й Матвія.

​Марк застиг із чашкою біля губ. Його обличчя зблідло.

​— Що?.. — прошепотів він, повільно опускаючи каву на стіл. — Той самий Воронцов? Чоловік, через якого ти п'ять років тому покинула все й переїхала до Лондона?

​— Так, — кивнула Анна. — Усе сталося випадково перед моїм відльотом. Я дізналася про вагітність уже в Англії й вирішила нічого йому не казати, бо боялася його впливу, його статків і його родини. А днями він випадково зустрів хлопчиків у сквері. Він дізнався все сам.

​— І тепер він погрожує тобі? — у голосі Марка спалахнув захисний гнів. — Він влаштував цю сцену в парку, бо вважає, що має право керувати тобою?!

​— Він хотів виставити ультиматум, але я змусила його грати за моїми правилами, — відповіла Анна. — Він має право бачити дітей, але я заборонила йому втручатися в моє особисте життя.

​Марк мовчки слухав її, а потім раптом простягнув руку й охопив долоню Анни своїми пальцями. Його погляд став надзвичайно серйозним і сповненим глибокого, накопиченого роками тепла.

​— Аню... досить, — тихо, але з вагою в кожному слові мовив Марк. — Тобі більше не потрібно боротися з цим насамоті.

​Анна здивовано подивилася на нього, намагаючись м'яко витягнути руку, але Марк тримав її дбайливо, проте міцно.

​— Я мовчав усі ці п'ять років, бо бачив, як тобі важко, і не хотів тиснути, — продовжував він, дивлячись їй у вічі. — Я бачив, як ти народжувала цих хлопчиків, як працювала до ночі, як закрила своє серце від усіх. Але я кохаю тебе, Аню. Кохаю вже дуже давно.

​Анна затамувала подих. Вона підозрювала про його почуття, але чути це вголос зараз, серед усього цього хаосу, було дивно й боляче.

​— Марку, я... — намагалася перебити його Анна.

​— Зачекай, дай мені договорити, — м'яко зупинив її він. — Данило й Матвій для мене не чужі. Я люблю їх як рідних, і вони тягнуться до мене. Тобі не потрібно залишатися тут і терпіти тиск Воронцова, його ревнощі, його статки й його матір. Цей чоловік приносить у твоє життя лише шторм і небезпеку.

​Марк нахилився ближче, і в його очах спалахнула щира надія:

​— Повертайся зі мною в Лондон, Аню. Прямо зараз. Скасуй це тимчасове переведення. У нас там є дім, є робота, є спокійне, безпечне життя, де ніхто не буде влаштовувати скандали в парках і погрожувати судами. Я зроблю все, щоб ти й хлопчики були щасливі. Я стану для них справжнім батьком, якщо ти дозволиш, а для тебе — чоловіком, який ніколи не змусить тебе плакати.

​Анна дивилася на Марка, і в її душі вирував справжній шторм.

​З одного боку був Марк — зрозумілий, безпечний, добрий світоч з її лондонського життя. З ним усе було б тихо, передбачувано й спокійно.

​З іншого боку був Максим — небезпечний, пристрасний, важелезний шторм з її минулого, від якого в її жилах спалахував вогонь, і який був справжнім батьком її дітей.

​— Марку... це дуже серйозно, — тихо прошепотіла Анна, відчуваючи, як важко стає дихати. — Я не можу прийняти таке рішення за одну секунду. Тут мої батьки, і Максим... він уже знає про дітей. Він не відпустить їх так просто.

​— Подумай про це, Аню, — Марк м'яко стиснув її пальці й відпустив руку. — Я залишаюся в Києві ще на п'ять днів. Потяг чи літак до Лондона — і ти знову в безпеці. Не дозволяй Воронцову зламати те життя, яке ти так важко будувала ці п'ять років.

​Анна дивилася у вікно кав'ярні на вечірнє місто, розуміючи: час для чергового фатального вибору знову настав.

​Нічний Київ огортала прохолода. Марк провів Анну до самого під'їзду.

​Біля важких металевих дверей він зупинився, огорнувши її теплим, дбайливим поглядом.

​— Не забігай наперед із рішенням, Аню, — м'яко мовив він, торкнувшись її плеча. — Просто пам'ятай: у тебе є альтернатива. Ти не зобов'язана підкорятися його правилам чи терпіти його спалахи. Подумай про Лондон.

​— Дякую за все, Марку. На добраніч, — тихо відповіла Анна.

​Вона піднялася на свій поверх, зайшла до квартири й притулилася спиною до зачинених дверей. Усередині панувала тиша — хлопчики вже спали у своїй кімнаті, а на кухні приглушено горіло світло.

​Оля сиділа за столом із чашкою трав'яного чаю й одразу звела очі на подругу.

​— Ну що? — тихо запитала вона. — Марк усе зрозумів?

​Анна сіла настільки знесилено, ніби з неї викачали весь кисень. Вона розповіла подрузі про все: про зізнання Марка, про його пропозицію забрати їх до Лондона, про обіцянку спокійного, безпечного життя.

​Оля уважно вислухала, а потім поставила лише одне, найгостріше запитання:

​— А що відчуваєш ти, Аню? Марк — ідеальний варіант. Спокійний, передбачуваний, любить тебе й хлопців. Це турбота без бур. Але... чому ти не радієш?

​Анна заплющила очі й опустила голову на долоні. По щоці мимоволі прокотилася гаряча сльоза.

​— Тому що я брешу сама собі, Олю... — прошепотіла Анна, і в її голосі забринів біль. — Усі ці п'ять років у Лондоні я переконувала себе, що викреслила Максима. Що забула його, що ненавиджу. Але сьогодні біля фонтана, коли він подивився на мене тими оскаженілими, палаючими очима... Мій пульс підстрибнув так само, як і п'ять років тому. Серце калатало не від страху, Олю. Я досі відчуваю його. Досі не відпустила...