Розділ 27

Анна

​Після розмови з Максимом у сквері Анна повернулася додому. На душі було дивно тихо — так буває після найзапеклішої штормової ночі, коли хвилі нарешті вщухають, залишаючи відчуття чистого, хоч і розбитого берега.

​О третій годині дня хлопчики захоплено малювали у своїй кімнаті нову карту для іграшкових машин.

​Анна попросила батьків та Олю сісти за великий стіл у вітальні.

​— Анюта, що сталося? На тобі лиця немає останні два дні, — стурбовано мовила мати, розглядаючи доньку. — Оля теж ходить як у воду опущена. Ви щось приховуєте від нас?

​Батько мовчки поклав свої важкі, робочі долоні на стіл, уважно й суворо дивлячись на Анну. Він відчував: розмова буде непростою.

​Анна зробила глибокий вдих, згадуючи кожну секунду своїх п'ятирічних поневірянь, і міцно стиснула долоні Олі, яка сиділа поруч для підтримки.

​— Мамо... тату... — тихо, але чітко почала Анна. — Мені треба сказати вам дещо дуже важливе. Дещо, про що я мовчала всі ці п'ять років.

​— Це стосується батька Данила й Матвія, — продовжила Анна.

​Мати затамувала подих, а батько ледь помітно насупився.

​— П'ять років тому, перед моїм відрядженням до Лондона... сталася ніч, яка змінила все моє життя. Я не планувала цього. Це була фатальна випадковість. А коли я дізналася, що вагітна близнюками, я вже була в Англії.

​— Аню... хто він? — м'яко, але з напругою запитала мати. — Чому ти ніколи не називала його ім'я?

​— Я боялася, — щиро зізналася Анна, і в її очах з'явилися сльози. — Я боялася, що якщо дізнаюся, хто він насправді, у мене просто заберуть моїх хлопчиків. Батько моїх дітей — Максим Воронцов.

​У вітальні запанувала абсолютна, оглушлива тиша.

​Батько Анни повільно підвівся з крісла, перетнувши поглядом кімнату.

​— Воронцов?.. — перепитав він, і його голос прозвучав глухо. — Той самий IT-магнат, про якого говорять по всіх новинах?

​— Так, тату, — ствердно кивнула Анна. — Учора його мати приходила до мене з вимогами. Вчора сам Максим розшукав нас і вдерся до нашої квартири. Він дізнався про дітей через випадкову зустріч у сквері.

​Мати Анни сплеснула руками й прикрила рот долонею, а в її очах спалахнув справжній жах:

— Боже мій... Анюта... Він хоче забрати хлопців?! Вони ж бідні діти... Він же багатший за всіх, у нього юристи, зв'язки! Що ж ми будемо робити?!

​— Ні, мамо, зупинися, — Анна підхопилася й обійняла матір за плечі. — Ніхто нікого не забере.

​Анна детально розповіла батькам та Олі про все, що сталося за останні двадцять чотири години: про тиск Олени Романівни, про лють Максима в передпокою, про те, як маленький Данило закрив її собою, і про їхню сьогоднішню розмову в сквері.

​— Я виставила йому умови, — карбуючи кожне слово, мовила Анна. — Він більше не погрожує мені судами. Він визнає дітей, забезпечить їхнє майбутнє, але входитиме в їхнє життя повільно й обережно. Жодного примусу. Жодного втручання його родини в наше життя. Він прийняв усі мої вимоги.

​Батько довго мовчав, ходячи віталнею. Потім він зупинився перед донькою й міцно поклав руки їй на плечі:

​— Ти зробила все правильно, доню. Ти виростила прекрасних хлопців сама, і ніхто не має права зневажати тебе за це. Але якщо цей Воронцов хоч словом чи ділом образить тебе або моїх онуків... йому не допоможуть жодні мільйони. Я особисто стану між ним і моєю родиною.

​— Дякую, тату, — з полегшенням мовила Анна, притискаючись до батьківських грудей.

​Оля посміхнулася через сльози:

— Я ж казала вам, що Аня у нас кремінь! Вона змусила самого Воронцова грати за її правилами!

​Після важкої розмови атмосфера в квартирі розрядилася. Мати одразу за метушилася на кухні, намагаючись приготувати найкраще печиво та заварити духмяний чай:

​— Якщо він приходить як батько, то й зустріти його треба по-людськи. Нехай бачить, що в наших хлопчиків є справжня, любляча родина, а не просто холодний статус!

​Батько допомагав хлопчикам прибрати іграшки у вітальні, а Анна зайшла до своєї кімнати, аби змінити одяг. Вона вдягла простий, але вишуканий затишний светр пастельного відтінку й злегка підкрасила вії. Вона більше не збиралася ховатися чи одягати панцир. Вона була у своєму домі, серед своїх людей.

​О 16:58 у двері пролунав короткий, акуратний, але впевнений дзвінок.

​Усі в квартирі на секунду застигли.

​Данило й Матвій першими вибігли з дитячої кімнати:

— Це той дядько з майстерні?! Він прийшов?!

​Анна подивилася на батька, який суворо кивнув їй, даючи зрозуміти, що він поруч, і повільно пішла відчиняти двері...

Клацання замка лунало вироком для всіх присутніх у квартирі. Анна повільно відчинила масивні двері.

На порозі стояв Максим.

Проте це був не той крижаний, неприступний мільйонер у суворому костюмі-трійці, який учора вдерся до передпокою. Сьогодні Воронцов вдягнув темний затишний джемпер із кашеміру, темні джинси та шкіряну куртку. Вона одразу помітила цю деталь: він навмисно зняв свій панцир «акули з Forbes», аби не тиснути на її родину статками.

У лівій руці він тримав стриманий букет білих гортензій для Анни, ніжний букет пастельних троянд для її матері та великий, але не аляпуватий короб із дерев’яним конструктором-майстернею для хлопчиків.

—     Доброго вечора, Анно, — тихо, з глибокою повагою в голосі мовив Максим. Його темні очі зустрілися з її поглядом, і в них прочитувалося чисте, стримане прохання дозволу увійти.

— Доброго вечора. Заходь, — відповіла Анна, відступаючи вбік.

У передпокій повільно вийшов батько Анни. Двоє дорослих чоловіків — загартований життям і чесною працею батько та один із найвпливовіших людей країни — застигли один навпроти одного.

Повітря в передпокою на секунду згусло.

Батько уважно, важким і оцінюючим поглядом дивився на Воронцова. Він шукав у його обличчі зверхність, пиху чи удаваність. Але Максим не став грати у зверхність: він випростався, зробив крок уперед і першим простягнув руку.