Розділ 26

Максим

​Об 11:00 ранку в кабінеті Максима Воронцова на останньому поверсі скляної вежі IT-гіганта панувала напружена тиша.

​Максим стояв біля панорамного вікна, дивлячись на місто з висоти пташиного польоту. У його лівій руці був затиснутий телефон, на екрані якого цокали секунди, наближаючи фатальну 12:00 — час, коли закінчувався його ультиматум для Анни. У правій долоні він звично стискав срібну підвіску.

​Він майже не спав цієї ночі. Перед очима постійно поставали обличчя його синів, їхній упертий погляд і сльози в очах Анни. Він знав, що вчинив жорстко, але інакше він не міг — занадто довго він жив у порожнечі, і занадто сильно палало всередині бажання повернути свою родину.

​Раптово масивні дубові двері його кабінету зачинилися, і в приміщення без попередження та супроводу секретаря зайшла Олена Романівна.

​Вона була в розкішному білому костюмі, із бездоганною укладкою та виразом суворої, владної торжестуваності на обличчі. Анна так і не зателефонувала їй, не прийняла її ультиматум, і тепер Олена Романівна прийшла зробити хід сама.

​— Максиме, — владно мовила мати, ставлячи свою брендову сумку на стіл і виймаючи звідти важку шкіряну папку з досьє. — Пробач, що без дзвінка, але те, що я дізналася, більше не може чекати ні хвилини.

​Максим повільно обернувся від вікна. Його обличчя було непроникною крижаною маскою, а погляд — темним і втомленим.

​— Доброго ранку, мамо, — байдужо промовив він, не роблячи жодного кроку назустріч. — У мене за годину важливе рішення. Що сталося?

​Олена Романівна крок за кроком підійшла до його столу й із силою поклала папку прямо перед ним.

​— Твоє життя — це брехня, Максиме, — карбуючи кожне слово, вимовила мати. — Пам'ятаєш дівчину, яку ти шукав п'ять років тому? Вона втекла від тебе не просто так. Вона була вагітна.

​Максим навіть не здригнувся. Він лише звузив очі, уважно спостерігаючи за матір'ю.

​— Вона народила двох хлопчиків-близнюків у Лондоні, — продовжувала Олена Романівна, її голос піднімався від обурення. — Вони — Воронцови! Твоя точна копія! Ця дівчина, Анна, п'ять років приховувала від нашої родини твоїх рідних спадкоємців! Я особисто бачила їх учора, я зустрічалася з нею в ресторані й дала їй шанс одуматися, але вона проігнорувала мої вимоги! Вона не з нашого кола, Максиме, вона хотіла позбавити своїх дітей майбутнього в нашій імперії!

​Олена Романівна важко дихала, чекаючи від сина вибуху люті, наказів скликати адвокатів і рознести бізнес дівчини на порох.

​Максим повільно підійшов до столу. Він навіть не торкнувся папки.

​Замість цього він розтиснув кулак і поклав на білосніжне досьє срібну підвіску Анни.

​Олена Романівна застигла, розгублено переводячи погляд із прикраси на сина.

​— Ти... ти вже знав? — прошепотіла вона, втрачаючи свій владний тон.

​— Я тримав своїх синів на руках учора ввечері, мамо, — тихо, але з такою силою в голосі мовив Максим, що в кабінеті ніби впала температура. — Я полагодив іграшку Данила. Я бачив Матвія. I я був у квартирі Анни.

​Олена Романівна ахнула, роблячи крок назад:

— Ти... ти бачився з нею? І ти мовчав?! Максиме, ця жінка маніпулювала тобою! Вона втекла, вона приховала...

​— Досить, — перебив її Максим.

​Це було лише одне слово, але воно пролунало як постріл. Олена Романівна миттєво замовкла, затиснувши губи.

​— Ти ходила до неї за моєю спиною? — Максим нахилився над столом, і в його очах спалахнув небезпечний вогонь. — Ти погрожувала жінці, яка сама, без жодної нашої копійки, виростила двох моїх ідеальних синів? Ти міряла моїх дітей своїми бізнес-союзами й статусами?

​— Я захищала інтереси нашої родини! — вигукнула мати. — Вона не має капіталу, вона не підходить тобі за статусом!

​Максим гірко й холодно посміхнувся. Він випростався у весь свій високий зріст.

​— Інтереси родини — це мої сини й жінка, яку я не зміг забути за п'ять років, — твердо відрізав Максим. — І якщо ти ще хоч один раз, мамо, наблизишся до Анни, залякуватимеш її юристами чи намагатимешся втрутитися в моє особисте життя — я заблокую тобі доступ до онуків назавжди.

​— Максиме! Як ти можеш так розмовляти з матір'ю?! — в очах Олени Романівни з'явилися сльози образи й поразки.

​— Я розмовляю як чоловік і батько, який більше нікому не дозволить вирішувати за нього, — відповів Максим. Він узяв із столу підвіску, заховав її до кишені й вказав матері на двері. — Розмова закінчена.

​Олена Романівна, шокована непохитністю сина, повільно забрала свою папку. Вона зрозуміла: її плани контролювати ситуацію розпалися. Максим не просто дізнався про дітей — він був готовий гризти землю за Анну та хлопчиків, навіть проти власної родини.

​Коли двері за матір'ю зачинилися, Максим подивився на годинник.

​11:55. До кінця ультиматуму залишалося п'ять хвилин.

​У цей момент його особистий телефон у кишені м'яко завібрував...

​Екран телефону на панорамному столі Максима згаснув і знову спалахнув. Рівно о дванадцятій годині нуль хвилин на моніторі висвітилося ім'я: Анна.

​Максим повільно видихнув, відчуваючи, як залізні лещата в грудях злегка послаблюють свій тиск. Він провів пальцем по екрану й підніс гаджет до вуха.

​— Я слухаю, Анно, — промовив він низьким, стриманим голосом.

​— Нам потрібно поговорити. Очi в очі. Без свідків, без твоїх юристів і без твоєї матері, — її голос у слухавці лунав дивовижно спокійно, загартовано й без найменшої дрижаки. — Через тридцять хвилин у тихому сквері біля мого будинку. Діти зараз у содочку у нас є час.

​— Я буду через двадцять, — відрізав Максим і скинув виклики, уже на ходу знімаючи з вішалки піджак.

​Сквер пахнув липовим цвітом і червневим теплом. На віддаленій лавці під розлогим кленом сиділа Анна. Вона була в простому світлому сукні, без помітного макіяжу, але її постава, прямий погляд і спокійна впевненість змусили Максима на мить сповільнити крок.