Розділ 25

​Двері дитячої кімнати тихо рипнули, і ця проста дитяча дія розрізала важку, ядучу напругу в передпокої, мов скальпель.

​Максим застиг. Його слова про суди й юридичну війну застрягли в горлі.

​На поріг вийшов Данило. У своїх маленьких долоньках він стискав той самий зламаний квадрокоптер із погнутим лопатями. Хлопчик зробив кілька рішучих кроків коридором і зупинився прямо між Максимом та Анною.

​— Мамо? — дзвінкий, чистий дитячий голос пролунав у тиші. — Чому цей дядько так голосно говорить? Він тебе ображає?

​Анна миттєво зробила крок назад від Максима, швидко витираючи сльози з очей і намагаючись опанувати тремтіння в голосі:

​— Ні, сонечко... Все добре. Ми просто... просто вирішуємо робочі питання.

​Але Данило їй не повірив. Він повернувся до Максима, знизу вгору подивився на нього й зробив те, від чого в Максима перехопило подих: хлопчик знову впевнено затиснув губи, нахилив голову й зсунув брови — точнісінько так, як робив сам Максим, коли готувався до найжорсткішої атаки на переговорах.

​— Я вас пам'ятаю, — суворо мовив Данило, піднімаючи зламану іграшку. — Ви зі скверу. Якщо ви прийшли кричати на нашу маму, то йдіть звідси. Ми з Матвієм можемо її захистити!

​Максим дивився на хлопчика, і весь його холодний, прорахований світ розсипався на пил.

​Усі ці жорсткі слова, погрози юристами, прагнення зламати опір Анни й забрати своє за правом сили — усе це зникло за одну мить. Перед ним стояв його син. Маленька, чотирічна людина з його кров'ю, його обличчям і його власним непохитним характером, яка зараз хоробро закривала собою матір від власного батька.

​Максим повільно, немов уві сні, опустився на одне коліно прямо на холодну підлогу передпокою.

​Тепер вони були на одному рівні.

​його загартовані, важкі руки, які підписували мільйонні контракти й вершили долі компаній, злегка тремтіли.

​— Я... я не хочу образити твою маму, Даниле, — голос Максима прозвучав дивовижно сипло, м'яко й так щиро, що Анна мимовільно затамувала подих. Вона ніколи за всі роки не чула в його голосі таких інтонацій. — Я ніколи б у житті не завдав їй шкоди.

​Данило уважно вивчав його обличчя своїми темними, глибокими очима.

​— Тоді чому мама плакала?

​— Тому що... — Максим підвів гарячий, сповнений болю й каяття погляд на Анну, а потім знову подивився на сина. — Тому що я зробив велику помилку. Дуже давно. І зараз прийшов просити пробачення.

​Данило злегка послабив свій захисний блок. Він подивився на квадрокоптер у своїх руках, а потім простягнув його Максиму:

​— А ви вмієте лагодити? У нього деталь зламалася, коли він упав біля ваших черевиків.

​Максим обережно взяв іграшку з маленьких дитячих рук. Його пальці торкнулися пальчиків сина, і в цей момент серце Воронцова остаточно розірвалося на шматки від ніжності й провини.

​— Вмію, — тихо відповів Максим, роздивляючись зламаний пластиковий гвинт. — У мене в машині є спеціальні інструменти. І в моєму кабінеті є ціла майстерня. Ми можемо відремонтувати його разом. Якщо... якщо мама дозволить мені зайти.

​Данило обернувся до Анни з надією в очах:

— Мамо? Можна? Він каже, що може полагодити!

​Анна стояла, притиснувшись спиною до стіни, і дивилася на чоловіка, який хвилину тому погрожував забрати в неї все. Заради дітей він щойно легко відмовився від своєї гордості, опустився на коліна й шукав її дозволу очима, у яких більше не було криги — лише німе прохання й невимовний біль за втрачені п'ять років.

​— Мамо? — повторив Данило.

​Анна повільно видихнула, відчуваючи, як перша хвиля страху нарешті відступає, залишаючи місце для чогось нового.

​— Добре, — тихо мовила Анна, дивившись просто в очі Максиму. — Але тільки якщо цей дядько буде поводитися тихо.

​Вечір м’яко опускався на місто, зафарбовуючи панорамні вікна квартири в глибокі фіолетові відтінки.

​Наступні дві години минули в дивному, майже ірреальному затишку. Максим дійсно дістав з автомобіля компактний набір інструментів і разом із Данилом та Матвієм, який все ж визирнув із кімнати, лагодив пластиковий гвинт. Воронцов терпляче пояснював хлопчикам фізичні принципи роботи моторчика, а сини слухали його з відкритими ротами, жадібно вбираючи кожне слово дорослого й сильного чоловіка.

​Анна спостерігала за ними з кутка вітальні. Серце стискалося від пекучого болю: вона бачила, як природно й нерозривно сини тягнуться до батька, і як сам Максим — жорсткий мільйонер, який тримав у страху ринок, — з неймовірною обережністю торкався дитячих долоньок.

​Коли за годинником виповнилася восьма вечора, Оля обережно забрала хлопчиків до спальні готуватися до сну.

​У передпокої знову запанувала тиша. Важка, насичена невисловленими почуттями та напругою.

​Максим повільно застебнув ґудзики свого піджака й підійшов до дверей. Він виглядав втомленим, але в його кожному русі знову проступала та сама непорушна сила.

​Анна підійшла ближче, аби випроводити його. Вона схрестила руки на грудях, намагаючись звести між ними хоча б якусь візуальну перепону.

​— Вони... дивовижні, — тихо мовив Максим, зупиняючись за крок від неї. У його голосі на мить прохолонула невимовна батьківська гордість. — Вони мої сини, Анно. У кожному русі, у кожному погляді.

​— Я знала це з першого дня їхнього народження, — холодно відповіла Анна, дивлячись йому в підборіддя. — І я виростила їх без допомоги вашої статечної родини.

​Максим повільно нахилив голову. Його темні очі спалахнули темним небезпечним вогнем, а м'якість, яку він зберігав для хлопчиків, миттєво випарувалася, поступившись місцем непохитному авторитету.

​— Не плутай мою ніжність до дітей із моєю слабкістю, Анно, — просичав він низьким, оксамитовим голосом, від якого по спині дівчини пробігли сирці.

​Він зробив крок уперед, скорочуючи відстань між ними до небезпечного мінімуму. Його високий зріст і широкі плечі практично перекрили світло в передпокої, змушуючи Анну затамувати подих.