Розділ 23

Анна

​Клацання замка пролунало в тихій передпокої надто голосно. Анна ступила за поріг нової квартири й важко зачинила за собою двері, скидаючи туфлі на підборах. Серце все ще калатало після розмови з Оленою Романівною, але Анна намагалася тримати фасад: вона мала двадцять чотири години, щоб розробити план і захистити синів.

​— Олю? — тихо покликала Анна, проходячи до вітальні. — Мама з татом ще тут?

​З кухні вискочила Оля. Вона була бліда як полотно, а в руках тримала склянку з водою, яка дріботіла від тремтіння її пальців.

​— Вони... вони пішли в магазин за продуктами, а діти в дитячій, дивляться мультики... — скоромовкою випалила Оля, закриваючи двері до вітальні та важко дихаючи.

​Анна підійшла ближче, здивовано роздивляючись подругу.

​— Олю, що з тобою? Ти виглядаєш так, ніби побачила привида.

​— Аню... — голос Олі зірвався на фальцет. Вона поставила склянку на стіл, але половина води пролилася на дерево. — Що сказала його мати?!

​Анна втоплена зітхнула, опускаючись на диван і розстібаючи ґудзик піджака.

​— Вона виставила мені ультиматум, — спокійно, намагаючись опанувати себе, відповіла Анна. — Вона знає все. Вимагає, щоб я добровільно віддала хлопчиків під опіку родини Воронцових і дозволила їм брати участь у їхньому вихованні. Вона дала мені добу на роздуми. Сказала, якщо я не погоджуся, вона завтра зранку віддасть усе досьє Максиму, і той просто забере дітей через суд.

​— Добу?.. — Оля витріщила очі й гірко, майже істерично засміялася, хапаючись за голову. — Вона дала тобі добу?!

​Анна насупилася, відчувши, як за спиною пробігає холодна змійка лиховісного передчуття.

​— Олю, чому ти так смієшся? Що сталося, поки мене не було?

​Оля підбігла до Анни, впала перед нею на коліна й міцно схопила її за тремтячі долоні. В її очах був справжній, первісний жах.

​— Аню... забудь про його матір. Забудь про її добу! Вона більше нічого не вирішує!

​— Про що ти кажеш?! — Анна підхопилася з дивана, відчуваючи, як усередині все стискається в льодяний вузол.

​— Я вийшла з хлопцями в сквер біля бізнес-центру... — швидко, ковтаючи слова, почала розповідати Оля. — Данило запускав квадрокоптер, його підхопив вітер... і іграшка впала прямо під ноги чоловікові, який виходив із будівлі.

​— Якому чоловікові, Олю?.. — прошепотіла Анна, а її обличчя почало втрачати останні фарби.

​— Максиму, Аню! Це був Максим! — майже закричала Оля, але одразу затулила рот долонею, поглядаючи на двері дитячої. — Він опинився прямо перед ними! Він став на коліна, він дивився на них... Боже, Аню, Данило зсунув брови й сказав йому точно так само, як це робить він! Вони — його точна копія, і він це зрозумів за першу ж секунду!

​Повітря остаточно залишило легені Анни. Світ навколо неї наче занурився під воду. Звуки стали глухими, а стіни нової, затишної квартири раптом здалися тісною пасткою.

​— Він... він розмовляв із ними? — елементарно не вірячи в те, що чує, перепитала Анна. її голос тремтів, а в очах забриніли сльози.

​— Він запитав, як їх звати. Данило представив себе й Матвія. А коли я намагалася їх забрати й сказала, що ми поспішаємо... він перегородив мені дорогу. Аню, він подивився на мене так, ніби зараз спопелить на місці!

​Оля міцно стиснула плечі подруги:

— Він зрозумів усе. Абсолютно все. І знаєш, що він сказав мені наостанок?

​Анна застигла, боячись навіть дихати.

​— Він сказав: «Передай Анні, що її п'ятирічне відрядження офіційно закінчилося».

​Ці слова пропекли свідомість Анни мов розпечене залізо. П'ять років втеч. П'ять років приховування. П'ять років автономного, спокійного життя в Лондоні — усе це розлетілося на порох за одну коротку мить у міському сквері.

​Вона не встигла зробити свій хід. Доля не залишила їй ні доби, ні навіть години.

​— Аню... що ми будемо робити? — зі сльозами на очах запитала Оля. — Він же не зупиниться. Він знає, де ми.

​Анна повільно повернула голову в бік дитячої кімнати, звідки лунав тихий, безтурботний сміх її синів. Вона витерла сльозу, що котилася щокою, і глибоко вдихнула, збираючи до купи всю свою мужність.

​— Ми нікуди не бігтимемо, — тихо, але незламно мовила Анна. — Більше ні.

​У цей самий момент у передпокої пронизливо й вимогливо задзвонив домофон.