Розділ 22

​Поки Анна була на важкій розмові в ресторані «Егоїст», Оля намагалася відволікти хлопчиків від тривожної атмосфери. Затишний зелений сквер біля нового бізнес-центру пахнув свіжоскошеною травою та літом.

​— Олю, дивись, як мій квадрокоптер уміє! — гукав чотирічний Данило, запускаючи невелику іграшку на пульт керування.

​— Тільки далеко не відбігайте, хлопці! — застерігала Оля, крокуючи алеєю з чашкою кави в руках. Серце її було не на місці: вона постійно дивилася на екран телефону, чекаючи на повідомлення від Анни.

​Матвій біг слідом за братом, завзято намагаючись спіймати іграшку, що кружляла над алеєю.

​Раптово вітер підхопив легкий пластиковий квадрокоптер, і той, втративши керування, покрутився в повітрі й впав просто на акуратний газон біля виходу з бізнес-центру — прямо під ноги високому чоловікові в темному костюмі.

​Максим

​Максим Воронцов щойно вийшов із важких тригодинних переговорів. У руках він тримав телефон, переглядаючи робочі графіки, а в голові панувала звична холодна порожнеча. Він прямував до свого «Майбаха», коли прямо біля його дорогих шкіряних туфель із шелестом упала дитяча іграшка.

​Максим зупинився, злегка насупивши брови, і опустив погляд.

​До нього вже біг маленький хлопчик у стильній джинсовій куртці.

​— Це мій! — голосно мовив Данило, різко зупиняючись за крок від Максима.

​Хлопчик зовсім не злякався високого, суворого чоловіка з холодним поглядом. Натомість він впевнено склав руки на грудях, зсунув брови й злегка нахилив голову набік, дивившись на Максима знизу вгору з чистим, викличним упертом.

​Максим замерз.

​Усередині нього щось боляче й потужно стиснулося. Цей жест... Цей характерний, виклично-впертий погляд темних, як ніч, очей... Це було ніби дзеркало, яке повернули на тридцять років у минуле.

​— Даниле, чекай на мене! Ти знову біжиш першим! — до них підбіг другий хлопчик.

​Максим повільно перевів погляд на другого малюка. Вони були однакові. Близнюки. Ті ж темні, злегка хвилясті пасма, той самий розріз губ, ті ж породні,ристократичні риси Воронцових.

​— Дідько... — глухо прошепотів Максим, відчуваючи, як у грудях перехоплює подих від дикого, первісного інстинкту, який закричав у кожній клітині його тіла.

​Він повільно присів на один тулуб, опинившись на одному рівні з хлопчиками. Його руки, які ніколи не тремтіли під час найжорсткіших біржових крахів, зараз злегка дрижали. Він підняв з газону іграшку й простягнув її Данилу.

​— Тримай... — його голос прозвучав сипло й дивовижно м'яко. — Як тебе звати, козаче?

​— Данило, — гордо відповів хлопчик, беручи іграшку й уважно роздивляючись чоловіка. — А це мій брат Матвій. А ви хто?

​— Я... — Максим не зводив із них схибленого, палаючого погляду. Він роздивлявся кожну риску їхніх облич, кожну деталь, відчуваючи, як увесь його раціональний світ розлітається на друзки.

​

​— Хлопці! Я ж казала не бігати так... — вигукнула Оля, вибігаючи з-за повороту алеї.

​І застигла на місці, ніби вкопана. Кавовий стаканчик вислизнув із її рук, проливаючись на асфальт.

​Перед хлопчиками на колінах сидів Максим Воронцов.

​Чоловік повільно підвівся у весь свій високий зріст і обернувся до Олі. Його обличчя більше не було просто холодним — воно було застиглою маскою з приголомшення, звірячого розрахунку й крижаної люті.

​— Оля... — повільно мовив Максим, упізнаючи подругу Анни, яку його служба безпеки шукала п'ять років тому. — Яка цікава зустріч.

​— Максиме Олександровичу... — пролепетала Оля, бліднучи на очах і швидко закриваючи собою хлопчиків. — Вибачте, діти просто загралися... Нам вже час іти!

​Вона схопила Данила й Матвія за руки, намагаючись розвернутися, але Максим зробив один швидкий, розмашистий крок і перегородив їм дорогу, встаючи монументальною стіною.

​його темні очі палали небезпечним вогнем. У його голові в одну секунду склалися всі карти: Лондон... п'ять років... зникнення... вагітність... і ці двоє хлопчиків, які були його точною, беззаперечною копією.

​— Чиї це діти, Олю? — його голос прозвучав низько, як віддалений грім, від якого по шкірі пробігали сирці.

​— Це... це моєї родички! Нам треба йти, ви лякаєте дітей! — зачудовано збрехала Оля, стискаючи тремтячі пальці синів.

​Данило раптом зробив крок уперед і суворо сказав Максиму:

— Не ображайте нашу тьотю Олю! І ми не ваші, ми — мамині!

​Максим подивився на Данила, і на його губах з'явилася гірка, зла й водночас неймовірно ніжна посмішка. Його кров. Його характер.

​— Мамині... — прошепотів Максим. Потім він знову глянув на Олю холодним, небезпечним поглядом. — Передай Анні... що її п'ятирічне відрядження офіційно закінчилося.

​Він не став силою затримувати їх. Він дозволив Олеї, яка практично бігла від страху, потягнути хлопчиків у бік житлового комплексу.

​Максим залишився стояти посеред алеї. Серце калатало в ребра з божевільною силою. Він дістав телефон, тремтячими від адреналіну пальцями набираючи номер Андрія.

​— Андрію, — глухо мовив Максим у слухавку, дивлячись убік, куди пішли його сини. — Скасовуй усі зустрічі на декілька днів. І знайди мені точну адресу нової квартири Анни. Зараз же.