Розділ 21

Анна

VIP-зал ресторану «Егоїст» дихав стриманою розкішшю. За круглим столиком біля панорамного вікна сиділа Олена Романівна, повільно помішуючи порцеляновою ложечкою каву.

Коли двері відчинилися і в залі з’явилася Анна — у строгому брючному костюмі, з упевненою поставою та холодним поглядом, — Олена Романівна ледь помітно підняла брову. Дівчина змінилася. Це більше не була беззахисна дівчина з клубу.

—     Доброго дня, Анно. Сідайте, — Олена владно вказала на крісло навпроти, навіть не запропонувавши рукостискання.

Анна плавно опустилася на оксамитове сидіння, не зводячи очей із жінки.

—     Олено Романівно. Вшануйте мій час і переходьте одразу до суті. Чого ви хочете?

Мати Максима тонко посміхнулася, відкладаючи ложечку.

—     Мені подобається ваш прямий тон. Що ж, давай без реверансів. Учора я побачила двох хлопчиків. Моїх онуків. Я вже отримала результати розслідування: Данило та Матвій — сини Максима. Ви втекли п’ять років тому, приховавши від нашої родини двох спадкоємців.

—     Вони — мої сини, — карбуючи кожне слово, відрізала Анна. — Я їх виносила, народила й виростила сама. Максим Воронцов не мав і не має до них жодного відношення.

Олена Романівна зітхнула з удаваною жалістю, відхиляючись на спинку крісла.

—     Анно, ви розумна жінка. Керівник лондонського філіалу... Але зараз ви міркуєте як ображена дівчинка. Давайте подивимося на факти. Ви не з нашого кола. У вас немає бізнес-імперії, немає впливового прізвища, щоб запропонувати Максиму рівноправний союз, про який мріяла наша родина. Шлюб чи повноцінна сім’я між вами — це ілюзія.

Анна лише міцніше стиснула пальці в кулак під столом, але зовні лишалася непорушною.

—     Я й не претендую на ваш статус чи ваші статки. Я чудово забезпечую дітей сама.

—     Сама? — Олена Романівна тихіше, але вагоміше похитала головою. — Ви даєте їм гарну квартиру й іграшки. А ми можемо дати їм світову елітну освіту, приватні фонди, статки та захист імперії Воронцових. Ви позбавляєте власних синів того, що належить їм за правом народження, лише через власну гордість.

—     Ви прийшли соромити мене? — вголос запитала Анна.

—     Ні. Я прийшла врятувати вас від катастрофи, — погляд Олени Романівни став загартованим, як крига. — Ви не знаєте, яким став Максим за ці п’ять років. Він — жорсткий, нещадний бізнесмен. Якщо він дізнається, що ви п’ять років тримали його синів у тіні й змусили його бути чужим для власних дітей... він не пробачить. Він підніме найкращих юристів країни, знайде найменшу зачіпку й просто забере дітей через суд. Ви втратите їх повністю, Анно.

Повітря в грудях Анни застрягло. Це був той самий страх, який вона глушила останні дні.

Олена Романівна простягнула руку й поклала на стіл візитну картку.

—     Я не хочу війни. Журналісти та суди заплямують ім’я Воронцових, а діти отримають травму. Тому я пропоную вам вихід. Ви добровільно знайомите хлопчиків зі мною та батьком. Ми легалізуємо їх у родині без галасу, надаємо їм фонд, а ви залишаєтеся їхньою матір’ю. Якщо ж ні... я особисто віддам досьє Максиму завтра зранку. І тоді вирішувати буде він. У вас є доба.

Анна подивилася на візитівку на білосніжній скатертині. Потім підвела погляд на Олену Романівну:

—     Дякую за каву, Олено Романівно. Але ви погано знаєте не лише мене... ви погано знаєте власного сина.

Анна підвелася й впевненим кроком вийшла з VIP-залу, залишивши мати Максима в легкому заціпенінні.