Розділ 20

Анна

Зачинивши масивні двері своєї нової квартири, Анна важко сперлася на них спиною. Серце стукало в ребра як божевільне. Хлопчики, нічого не підозрюючи, побігли до дитячої розглядати нові іграшки, а батьки пішли на кухню розкладати продукти.

Оля схопила Анну за руку й затягла її до спальні, щільно зачинивши двері.

—     Аню... ти взагалі зрозуміла, хто це був?! — зашепотіла Оля, а її голос тремтів від напруги.

—     Ніхто, просто якась дивна жінка з кав’ярні, яка занадто пильно дивилася на дітей... — намагалася заспокоїти себе Анна, але тремтіння в пальцях зраджувало її.

—     Це була Олена Романівна Воронцова! Мати Максима! — випалила Оля.

Слова подруги вдарили Анну мов струмом. Повітря миттєво застрягло в легенях, а кімната перед очима похилилася.

—     Що?.. — прошепотіла Анна, збліднувши.

— Я її обличчя тисячу разів бачила в світській хроніці та ділових журналах, — швидко говорила Оля, стискаючи долоні Анни. — Вона — дружина Олександра Воронцова й мати Максима. І вона подивилася на твоїх хлопців так, ніби побачила свого сина в дитинстві! Аню, вона все зрозуміла. Вона впізнала породні риси!

Анну накрила липка, панічна хвиля. У голові спалахами пронеслися думки: пакувати валізи, купувати нові квитки до Лондона, тікати негайно, поки її не знайшли.

Вона перетнула океан п’ять років тому, аби врятувати себе й дітей від чужого впливу. І ось, у перший же день повернення додому, найстрашніший сон її життя став реальністю.

Вона підійшла до вікна, спостерігаючи за тихою вулицею закриту житлового комплексу. Усередині все стискалося від жаху: якщо мати Воронцова вже розгледіла схожість, за кілька годин про це дізнається сам Максим. А для чоловіка з його статками, силою та безмежними ресурсами забрати дітей або перетворити її життя на суцільний судовий пекло — справа кількох дзвінків.

Оля підійшла ззаду й обережно поклала руку їй на плече:

— Аню, що ти будеш робити? Ми можемо виїхати назад до Англії прямо сьогодні ввечері...

Анна обернулася й подивилася крізь відкриті двері спальні на дитячу кімнату.

Там її сини, Данило та Матвій, сміялися, будуючи високу вежу з блоків. Вони росли в любові, безпеці й затишку. Вона виростила їх сама, пройшовши крізь важкі пологи, безсонні ночі в Лондоні, важкі переговори й безперервну працю.

І в цей момент усередині Анни щось остаточно зламалося й переплавилося у твердий, крицяний захисний панцир.

Вона більше не була тією беззахисною, зляканою дівчиною з клубу, яка втекла вранці з чужої спальні. Вона — Анна Сергіївна, успішна керманича міжнародного філіалу, самодостатня жінка й мати, яка нікому не дозволить зламати життя її синам.

— Ні, Олю, — твердо мовила Анна, витираючи сльозу з щоки. — Я більше не бігатиму. Я п’ять років тікала від його тіні. Якщо вони хочуть війни — вони її отримають. Але моїх дітей ніхто в мене не забере. 

У цей момент телефон Анни на тумбочці м’яко завібрував.

Вона підійшла й підняла гаджет. На екрані висвітилося текстове повідомлення з невідомого, але «золотого» короткого номера:

«Доброго дня, Анно Сергіївно. Це Олена Романівна Воронцова. Я чекаю на вас завтра о 10:00 у ресторані “Егоїст”, VIP-зал. Нам потрібно поговорити про моїх онуків. Наодинці. Без Максима. Чекаю на вашу мудрість».

Анна стиснула телефон у кулаку. Легкі дрижаки пробігли тілом, але погляд залишився холодним і рішучим.

Мати Воронцова вирішила діяти першою. Вона не пішла до сина — вона вирішила натиснути на Анну особисто.

Анна повільно набрала відповідь: «Я буду».