Розділ 18

Анна 

Шум аеропорту розривав зали прильоту, але для Анни весь цей гамір відступив на другий план, коли вона ступила на рідну землю. З обох боків за її руки міцно трималися двоє п’ятирічних хлопчиків із допитливими, темними очима.

—     Анюта! — лунав знайомий голос, і за хвилину Анна вже потопала в обіймах матері.

Поруч стояв батько, стримуючи сльози й забираючи важкі валізи, а Оля з радісним писком уже підхопила на руки маленького Данила.

—     Боже мій, які вони великі! Які красені! — бідкалася мати, цілуючи рум’яні щоки Матвія. — Анічко, ти навіть не уявляєш, як ми чекали цього дня!

—     Ми теж сумували, мамо, — м’яко усміхнулася Анна, відчуваючи, як з серця спадає важкий вантаж п’яти років чужини.

Усі разом вони вирушили до нового закритого житлового комплексу. Це був сучасний, затишний район із зеленими алеями та дитячими майданчиками. Батьки разом із Олею заздалегідь зробили ремонт у новій квартирі Анни, підготувавши для близнюків простору дитячу кімнату.

Квартира пахла свіжістю, кавою та родинним теплом. Хлопчики з захопленими криками одразу побігли досліджувати свою нову кімнату з двоярусним ліжком та двома робочими столами.

—     Ну як? — хвилюючись, запитала Оля, показуючи на простору вітальню з панорамними вікнами. — Ми з твоєю мамою намагалися зробити все так, як ти любиш.

—     Це неймовірно... Дякую вам усім величезне, — щиро відповіла Анна, обіймаючи подругу та батьків.

Коли валізи були розібрані, а хлопчики трохи перепочили після дороги, Оля запропонувала:

— Ходімо вниз у затишну кондитерську на першому поверсі нашого комплексу? Там випікають неймовірний круасани, а дітям візьмемо какао. Відсвяткуємо повернення!

Кондитерська була світлою та вишуканою. Анна з батьками та Олею зайняли кутовий столик біля дитячого куточка, де Данило та Матвій завзято почали складати дерев’яний конструктор.

У цей же час біля барної стійки чекала на своє замовлення елегантна жінка в дорогому кашеміровому пальті з витонченою укладкою та ідеальними манерами. Це була Олена Романівна — мати Максима. Вона опинилася в цьому районі у справах, завітавши до свого дизайнера інтер’єрів, і вирішила взяти улюблену каву.

Дзвінкий дитячий сміх змусив Олену Романівну мимовільно обернутися.

—     Даниле, не забирай у мене деталі! Я першим будую вежу! — голосно мовив Матвій, сердито зсунувши брови.

—     А я збудую вищу! — відповів Данило, так само вперто нахиливши голову й затиснувши губи.

Олена Романівна застигла. Кавова чашка в її руці злегка затремтіла.

Ці дві маленькі фігурки, цей мімічний жест, це характерне уперте зсування брів... Серце літньої жінки пропустило удар. У її пам’яті миттєво виринув архівний знімок тридцятирічної давнини: маленький Максим, який точно так само зсував брови й нахиляв голову, коли йому щось не подобалося.

Ті ж темні, глибокі очі з холодним, зовсім не дитячим, розумним поглядом. Ті ж темні, трохи хвилясті пасма волосся. Це була не просто схожість — це була порочна, беззаперечна копія Воронцових.

Олена Романівна, забувши про свою каву, повільно зробила кілька кроків у бік дитячого куточка. Її гострий, уважний погляд перевівся з дітей на столик, де сиділи дорослі.

Вона одразу помічила молоду, вродливу жінку з елегантною зачіскою — Анну.

Анна, відчувши на собі важкий, вивчаючий погляд, обернулася. Їхні очі зустрілися. Анна не знала матері Максима в обличчя, але всередині неї раптом спалахнула тривожна, інстинктивна хвиля холоду. Незнайома статусна жінка дивилася на її синів так, ніби побачила привида.

—     Перепрошую... — м’яко, але з владними нотками в голосі мовила Олена Романівна, підходячи ближче. — Чиї це такі чудові хлопчики?

Мати Анни посміхнулася, відчуваючи лише гордість за онуків:

—     Це наші близнюки — Данило та Матвій. Донька тільки-но повернулася з ними з Англії.

—     З Англії... — тихо повторила Олена Романівна, не зводячи очей із хлопчиків, які зараз вільним рухом поправляли волосся — точно так, як робив її син перед важкими переговорами. — Вони... надзвичайно схожі на мою родину. Вони дивовижні.

Оля, яка знала обличчя батьків Воронцова з преси, раптово зблідла. Вона під столом міцно стиснула коліно Анни.

—     Вибачте, нам уже час підніматися додому, діти втомилися з дороги, — швидко мовила Анна, підхоплюючись із місця та інстинктивно закриваючи собою синів від чужого погляду.

Анна швидко зібрала хлопців, і родина поспіхом залишила кондитерську.

Олена Романівна залишилася стояти посеред зали. Вона дістала свій телефон, тремтячими пальцями набираючи номер начальника особистої охорони родини Воронцових.

—     Дмитре? Мені негайно потрібна інформація про дівчину, яка сьогодні прилетіла з Лондона з двома хлопчиками-близнюками п’яти років. Дізнайся її ім’я, де вона працює й хто батько дітей. І зроби це негайно!